Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow І спочине прах його серед побратимів Сьогодні: 17.01.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


І спочине прах його серед побратимів Надрукувати
Володимир Демський   
10.07.2009

65 років пролежав у рідній землі, зовсім недалеко від дому, прах полеглого за Україну борця. І ніхто з його рідних не міг поклонитися могилі, запалити свічку, прочитати молитву. Бо залишився він одним із сотень тисяч безіменних героїв, які віддали життя за Батьківщину.

Того спекотного літнього дня пробирався лісами додому. Ще якихось два десятки кілометрів і обніме кохану дружину, приголубить двійко діточок, за якими вже скучив, яких міг бачити лише уві сні. Та не судилося... Вороги вистежили, зловили і привели його у Словіту на допит.

За тином затамували подих двоє словітчан: сивочолий –  Школярський Микола та малий хлопчина – Шалапський Ярослав. Саме вони стали свідками трагедії, що розігралася біля обійстя Цимбалістого Івана. А розпочалось все із допиту затриманого, в ході якого молодий чоловік – вояк Української дивізії ”Галичина” зізнався, що родом він із Бібрського району. Назвався Іваном. На превеликий жаль, ні дорослий чоловік, ні малий хлопчина не запам’ятали його прізвища. Зі слів уже померлого Шалапського Ярослава, дивізійник був кремезний, високого зросту, русявий, мав двох діток: хлопчика та дівчинку. На запитання, чи добровільно пішов у дивізію, не вагаючись дав ствердну відповідь.

Герой не став на коліна, не плакав, не молив пощади, а сміливо дивився у вічі ворогам. Стояв-бо на своїй землі і її захищав зі зброєю в руках. Тим самим підписав собі вирок і вирок цей – смерть. Ворожі кулі прошили молоде тіло і воно повільно впало додолу. Кинули його неподалік в шанці, прикинувши землею. Земля піднімалася над грудьми вояка, в яких все ще билося нескорене українське серце.

"Что вы делаете! Люди же смотрят!" – прозвучав грізний голос капітана. І тоді жінка-військова, та що покликана давати життя, відібрала його – простріливши автоматною чергою вже зранене тіло. Капітан вийняв з гімнастерки хустинку, прикрив лице і тоді віддав команду закопати тіло.

Наступного ранку на цьому місці була насипана могила, на якій стояв березовий хрест з вінком із барвінку. Це дуже не сподобалося ворогам – могилу зрівняли із землею. Наступного дня постала могила і новий хрест, яких чекала та ж доля. Третього дня тут стояв уже дубовий хрест із терновим вінцем. І його зруйнували, а через могилу проклали дорогу.

Так сталося, що після того, як радянська влада закрила один із найстаріших жіночих монастирів сестер-василіанок у Словіті, на місці неподалік жорстокого дійства, поселилися сестри монахині Параскевія та Соломія. Сестра Параскевія показала приблизне місце, де спочиває  вічним сном герой, а мій батько посадив на ньому кущ калини. Весною оплакувала вона його білими сльозами свого цвіту, а пізно в осені вкривала червоними гронами, які немов пролита кров, просочувалися крізь землю і виступали на зеленому листі.

На мою думку, такі герої заслуговують на пошану і захоронення за нашими християнськими традиціями. І так сталося, що через добрих людей зустрівся із Любомиром Горбачем – головою "Товариство пошуку жертв війни "Пам’ять" і розповів йому про відому небагатьом історичну подію. Хвилювання було дуже великим, коли члени Товариства проводили розкопки. Адже ніхто не міг стовідсотково гарантувати, що тіло перебуває в землі. Шар за шаром знімали землю і ось показалися кістки ноги. Поступово перед нами відкрилося поховання. Для мене це було сильним потрясінням – я вперше побачив справжній людський кістяк. Про розстріл свідчили гільзи, що знайдені поряд із останками і отвори від куль у кістках.

Нарешті прах героя спочине серед своїх побратимів на цвинтарі бійців Української дивізії ”Галичина. Ми зможемо промовити поминальну молитву на його могилі 19 липня 2009 року. Герої не будуть забуті допоки пам’ять про них живе у наших серцях.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!



Володимир Демський
с. Словіта, Золочівський район

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)