Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Хрещений двічі" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Експедиції arrow Нині практично всі місця боїв є розкопаними Сьогодні: 08.12.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


Нині практично всі місця боїв є розкопаними Надрукувати
Львівська Газета від 06.07.2006 №119 (926)   
07.07.2006

Розмова з Любомиром Горбачем, заступником голови товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”.

Львівщина – місце, де впродовж тривалого часу відбувалися збройні конфлікти. Тож ліси області де-не-де практично всіяні останками учасників бойових дій. І якщо одні організації здійснюють розкопки, щоб виявити місця захоронення задля подальшої ексгумації тіл і перепоховання їх, то інші порпаються в землі, щоб знайти пряжки, шоломи й інші атрибути військового часу. Останніх називають “чорними археологами”, ставлення до них у спеціалістів – не найкраще. Розкопуючи захоронення та шанці, вони байдуже ставляться до тіл загиблих і нерідко плюндрують їх. Про “чорних археологів” як негативне явище постмілітарного часу “Газеті” розповів заступник голови товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” Любомир Горбач.

– Пане Любомире, наскільки “чорні археологи” як явище є проблемою?
– Проблема “чорних археологів” нині стоїть доволі гостро, бо після розпаду Союзу юридична дисципліна громадян настільки знизилася, що на 15-му році незалежності населення не боїться відповідальності, передбаченої законом. А коли людина не боїться покарання, то робить усе, що їй заманеться. Тепер заробляють по-різному. “Чорна археологія” виникла тому, що ті речі, які перебувають у землі, мають різну давність і певну вартість. Відповідно, на ринку за них можна отримати чималі гроші.

Попит формують колекціонери, які збирають побутові речі та деталі військової амуніції. “Чорні археологи” зазвичай працюють на місцях боїв: на окопах, бліндажах, позиціях. Коли гинув солдат, його речі залишалися там.

До прикладу, в так званому “Бродівському котлі”, де було оточено декілька тисяч, а то й десятки тисяч вояків Вермахту, дивізії СС “Галичина”, загинуло дуже багато осіб. “Галичина”, на відміну від Вермахту, була елітною дивізією, тому солдати були краще озброєними й мали відзнаки есесівських підрозділів, які нині на ринку коштують більше, ніж звичайні речі вояка вермахту. В тому котлі залишилося практично все військове спорядження, амуніція. Коли оточені війська виходили з “котла”, вони викидали всі відзнаки, нагороди, закопували архіви та штабні документи, зайву зброю, щоб без зайвого тягаря можна було прорватися крізь оточення радянських військ.

Фактично від 1990 року й досі найбільше “працювали” саме в цих місцях, адже там речі просто-таки лежали на поверхні, засипані листям, яке нападало за 60 років. Тепер практично весь район “Бродівського котла”  на поверхні очистили від речей військового вжитку. Лінії окопів та оборони – також, зважаючи на кількість свіжих розритих ділянок. Є лінії окопів завдовжки два-три кілометри, які цілком розкопано заново. Можна зробити висновок: все, що було в землі цікавого, включно з кольоровими металами, вже викопали та перепродали. Але на цьому вони не зупиняються, бажання прибутку підштовхує до розкопування навіть військових захоронень.

– “Чорні археологи” розкопують могили вояків?
– Здебільшого військові захоронення були спільними. Через погану організацію та бездарну діяльність радянського командування німці розбивали вщент цілі дивізії, механізовані корпуси, тобто від ударів авіабомб і снарядів гинула маса народу. Боячись епідемії, німці за допомогою населення скидали трупи вбитих солдатів у стихійні ями від авіабомб. Це називали “санітарними захороненнями”. Себто спеціально ніхто з німецького боку не закладав братських могил червоноармійцям. Якби такі могили закладало цивільне населення, (чого воно не робило), то це було б десь на цвинтарях, на території сіл чи при дорозі. Й очевидно, якби німці переймалися цим, такі могили були б упорядкованими.

Більшість цих могил сховані в лісі, далеко від людського ока, тому це суттєво сприяє “чорній археології” – в лісі можна тихцем розкопати захоронення, підняти всі речі, які цікавлять із комерційного погляду. Кістками солдат, судячи з того, що ми бачили, ніхто не цікавиться. Були випадки, коли ми спостерігали наслідки розкопок: тіла підняли на поверхню, все цінне зняли, а кістки ногою чи лопатою закинули знову в яму та засипали землею.

– Окрім “Бродівського котла”, які ще місця є популярними серед “чорних археологів”?
– Згідно з нашою інформацією про Львівську область, “Бродівський котел” є найпопулярнішим, оскільки на Західній Україні це було практично єдине місце де відбувалися настільки масштабні бої. Там було зосереджено найбільше війська.

Фактично німці потім не мали вже бронетехніки, авіації взагалі не було, а Червона Армія в декілька разів переважала їх чисельно, в десятки разів – авіацією та бронетехнікою. Відповідно, вся маса війська загинула. Лише з СС “Галичина” – близько семи тисяч осіб. Гадаю, не менше полягло й вояків Вермахту. До цієї кількості слід додати й червоноармійців – це були українці із Західної України. В НКВС розуміли, що населення піде в УПА. Щоб запобігти цьому, вони просто забирали по селах усіх чоловіків і використовували їх як “гарматне м’ясо”. Знаючи, що з німецького боку стоїть дивізія “Галичина”, також українці, масово кидали українців на українців, щоб вони винищили один одного. Як свідчать документи, ті, кого гнали “заградотряди”, були не навченими, погано озброєними, їхньою долею ніхто не переймався. Крім тих 15 тисяч військовослужбовців німецької армії, можна додати ще 20 тисяч, а може, більше червоноармійців.

Від населення Сколівщини ми довідалися, що на горі Татарівці 1915 року відбувалися жорстокі бої між царською російською армією та військами Австро-Угорської імперії. Власне населення й повідомило, що на схилі у прямому сенсі валяються викопані кістки. Нам удалося з’ясувати, що це було санітарне захоронення вояків царської армії, вони дійсно досі перебувають у ямках від снарядів. Згідно з аналізом, можна сказати, що там лежать незахороненими щонайменше 200 військовослужбовців царської армії. Але те, що кістки є свіжорозкопаними, свідчить: “почистивши” “Бродівський котел”, “чорна археологія” поспішно пересувається на важкодоступні місця, в Карпати. Там їм навіть легше працювати: коли від села до вершини – п’ять-шість кілометрів, то їх не помітить жоден дільничний чи лісничий. Ніхто туди не піде й не перевірятиме.

– Взагалі, хто такі ці “чорні археологи”? Це люди, які залюблені в історію, чи просто ділки, які шукають наживу?
– Вони аж ніяк не є любителями історії. Людина, яка знає історію, морально не зможе розкинути кістки та забрати речі. Забравши медальйон з останків, вони позбавляють шансу на ідентифікацію і відшукування родичів. “Чорні археологи” – особи, які шукають легкої наживи, бо така діяльність є значно легшою та прибутковішою, ніж робота на полі чи на підприємстві.

Вони добре оснащені технічно. Здебільшого “чорні археологи” озброєні металошукачами, які діють на глибину до півметра. Напевно, мають якесь прикриття з боку правоохоронців, адже ті речі якось перекочовують до Києва, де вища ціна, а звідти чимало знахідок переправляють за кордон – у Польщу або на інші ринки збуту.
В Україні є деталі військової амуніції, яких немає за кордоном. Скажімо, в Західній Україні є речі з часів Першої світової, яких немає в Києві. Багнет, яким користувалися лише на теренах Галичини, в столиці коштуватиме значно більше, ніж на Львівщині, де в кожному селі у людей були такі речі – селяни збирали їх, адже кожен господар хотів мати щось “на халяву”.

– Фактично “чорна археологія” – це мародерство?
– Абсолютно. Відповідно до законів України, всі місця боїв: і окопи, і бліндажі – також є пам’ятками історії. Ніхто не має права працювати на цих місцях, окрім археологів і таких товариств, як наше. Для офіційного провадження робіт товариство мусить мати дозвіл від Державної міжвідомчої комісії в Києві та дозвіл із відділення охорони історичної спадщини, який є при кожній державній адміністрації.

– Це стосовно легальної археології. Та чи передбачено в законодавстві покарання за такого типу мародерство? Якщо так, то чи дотримуються цього?
– За законом, неофіційна діяльність на тих місцях є мародерством, і за це карають. Але ніхто ні з органів внутрішніх справ, ані з інших відомств, які мали б контролювати такі справи, не переймається цим питанням. Відповідно, люди й не бояться цього, тож “чорна археологія” процвітає у великих масштабах.

– Чи існують дані щодо кількості “археологів”?
– Їх дуже багато. Такий висновок можна зробити бодай із того, що нині практично всі місця боїв розкопано, важко знайти територію, якою проходила лінія оборони й де не було б свіжо накопаних ям. Це масове явище. Перекопано все в кілометровому радіусі від окопів. Роботи провадять лопатами. Або викопують маленькі ямки, або відновлюють окопи в повний ріст. Протягом 100 років тут постійно тривала війна. А “чорні археологи” працюють дуже швидко й дуже інтенсивно.

– Наскільки дорогі знайдені речі, чи є на них попит?
– Є речі, які коштують багато, і речі, які коштують дуже багато. Серед знахідок є й рідкісні предмети, а вони, відповідно, дорожчі.

Наприклад, у доброму стані військова бляха поясного ременя звичайного солдата, на якій зображено символ німецької армії, коштує на ринку від 50 доларів США й більше. Така ж бляха, але вже підрозділів СС, які були елітарними, – вдвічі дорожча. Дуже цінують так звані “жетони смертників” німецької армії періоду Другої світової війни. У німців облік військовослужбовців вели дуже ретельно. За жетоном досі в центральному архіві Німеччини можна знайти родичів бійця.

Коли гинув вояк, частина жетона лишалася на тілі, а частину передавали командуванню. Там зазначали, що вояк загинув, надавали інформацію із підтвердженням смерті в архів. Якщо знаходять половинку жетона, це означає, що родичі знають про його смерть і де вона настала. Тому вона не дуже вартісна. Якщо ж знаходять цілий жетон, це означає, що родичі не володіють жодною інформацією про загиблого. А якщо відшукати родичів, можна спекулювати на їхній пам’яті та бажанні повернути останки на батьківщину й набивати ціну.

Нагороди коштують також немало, залежно від рангу військовослужбовця. Німці видавали нагороди за кількість бойових дій, у яких вояк брав участь, залежно від того, скільки він пройшов штурмових атак. Есесівці мали персні з нацистською символікою, які нині ще дорожчі – до 300 доларів.

Щодо знахідок часів Першої світової війни, то, наприклад, за “кайзерський” шолом, який мав велику емблему орла, на ринку (якщо стан його ідеальний) не пошкодують і двох тисяч доларів. Саме тому й розкопують могили. Якщо вояка ховали побратими, то клали в могилу всі його особисті речі. Нині найлегше знайти нагороду чи його пістолет, каску саме в захороненнях.

Стосовно купівлі таких речей, то якщо копають, отже, попит є. Гадаю, “чорні археологи” мають конкретних замовників. Ринок диктує, що його цікавить. Є різні колекціонери, й зацікавлення в них різні.

Якби нікого не цікавили такі речі, цей вид діяльності вимер би сам по собі. Перекопати окоп у складному ґрунті в горах заново, в повний ріст – це ж непросто. За 90 років усі ці окопи завалено. Те, як їх розкопали – не менш ніж два метри в суцільній лінії, яка тягнеться кілометрами, свідчить: людина має вигоду з того, що робить, і це просто вражає. Зазвичай “чорні археологи” працюють по двоє-троє осіб або й узагалі поодинці. Який же це має бути стимул, щоб днями махати лопатою!

– Чи ви взагалі маєте з ними якісь контакти?
– На жаль, ще не вдавалося прийти на місце в той момент, коли вони розкопують захоронення. Причиною, напевно, є те, що ці люди працюють у певних місцях постійно. Ми ж приходимо зазвичай запізно, бо це не є нашою основною роботою. Ми – офіційна організація, наше завдання – пошук, ексгумація та перезахоронення всіх жертв війни, незалежно від того, чи це вояк УПА, чи червоноармійці. Кожен із нас має основну роботу, у вільний час ми здійснюємо пошуки та перепоховання. Здебільшого потрапляємо на місця, які вже розрили, досліджуючи територію, або коли до нас звертаються місцеві мешканці.

У “чорних археологів” більше часу, вони постійно займаються цим. Упродовж тижнів із ранку до ночі йдуть кілометрами ліній оборони, лісами й випереджають нас на декілька кроків. Ми можемо лише повідомляти людей, мовляв, те, що діється в їхній окрузі, є незаконним, що голова сільради чи лісничий, який запримітив роботи, зобов’язаний перевірити наявність дозволів на проведення їх і відповідно реагувати на копання без жодних юридичних підстав. Ці люди – порушники, їх потрібно притягувати до відповідальності.

Звісно, бувають і своєрідні курйози. Нам зателефонували мешканці села Полтів і повідомили, що в їхньому селі розкопали якусь солдатську могилу. Полтів у Золочівському районі – це саме в зоні “Бродівського котла”.

Ми побачили, що йдеться про захоронення німецьких солдатів, яке було в куті городу біля дороги. Могилу розкопали близько двох років тому двоє хлопців, років по 17-18. Вони десь почули, що жетон солдата німецької армії коштує на ринку великі гроші. А дід похвалився, що має на городі могилу німців – на ній навіть маленький хрест стояв. Онуки розкопали могилу, а останки вийняли і склали в мішок.

Трупів було три, але їх настільки порубали лопатами під час розкопування, що рештки перетворилися просто на січку. Коли ми приїхали, внуків не було, лише дід із бабою. Найсмішніше, що бабуся тримала цей мішок із кістьми в хаті під диваном. Попросили віддати нам останки, пояснили, що сім’я порушила закон, було б добре повернути останки німецькій стороні, адже й так уже сплюндрували могилу. То стара жіночка ледь не лягла перед тим диваном. Сказала, що останки належать їй, і якщо ми не заплатимо грошей – декілька десятків гривень, вона не віддасть їх. Це абсурдна ситуація, коли дорослі люди, які відчули на собі все жахіття війни, за якихось 50-100 гривень готові осквернити могилу. Нам таки вдалося забрати останки. Звісно, жетонів смертників не повернули – сім’я сказала, що загубила їх. Очевидно, ці речі продали на чорному ринку. Золоті зуби вояків теж “загубилися”.

– Як можна боротися з такою мародерською діяльністю?
– Гадаю, слід організовувати “круглі столи”, залучати працівників СБУ, міліції, навіть священиків, які на проповідях закликали б людей не розповідати незнайомим візитерам про місця боїв. Адже це роблять просто: “археологи” приїздять до села та розпитують, чи була війна, де проходив фронт, чи є поховання. Люди зазвичай діляться цією інформацією, раді повідомити про минуле села. користуючись архівними даними, а потім зіставляючи їх з інформацією від місцевого населення, “чорні археологи” і провадять свою діяльність.

Лісничі теж постійно проходять лісами, тому мають знати, що де діється. Коли ми, наприклад, двічі працювали в селі Вишнів, то лісничий одразу зауважив нас, підійшов, запитав, хто такі, й поцікавився нашими документами. Це дуже добре. Є лісничі, які реагують на такі дії.

Єдине, що можу порадити громадянам, – телефонувати нам, якщо вони виявляють факти розкопок. Номер телефону: 292 54 61. Ті, кому відомо місця діяльності “чорних археологів”, нехай теж звертаються. Докладнішу інформацію про нашу діяльність можна отримати на сайті, який нещодавно відкрили, – http://www.memoria.com.ua

Розмовляв Богдан Юрочко, Львівська газета

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2019 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)