Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow У пошуках кісток героїв Сьогодні: 17.09.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


У пошуках кісток героїв Надрукувати
Наталя Горбань   
27.05.2010

Кореспондент “Ратуші” спостерігала за ексгумацією вояків УПА.

“Людське тіло зберігається по-різному, залежно від умов. Наприклад, у келіях, де низька вологість, воно висихає і може пролежати так багато років. Щоправда, стає зморщеним, висушеним, ніби квашений огірок”, — розповідає, розкопуючи поховання двох вояків УПА в селі Гринів Пустомитівського району член Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” пан Андрій (псевдо — Юзик).

За плечима в нього чималий досвід роботи з людськими останками. Каже, викопує їх для перепоховання вже два десятки років, тож бачив тисячі.

Про те, що тут, саме в цьому саду, і саме під цією яблунею поховані двоє вояків УПА, Товариству пошуку жертв війни “Пам’ять” повідомив племінник похоронених тут пан Михайло.

“Моя бабуся розповідала, як поховала тут двох своїх молодих синів — Івана та Михайла. Обоє були упівцями.  В 1946 році під час облави їх оточили в криївці енкаведисти. Побачивши, що порятунку вже немає, хлопці обрали смерть, щоби не потрапити до полону — один брат вистрелив іншому в голову, а потім застрелився сам”, — розповів Михайло Карбач. Їх мати на колінах благала дозволити поховати рідних дітей. Енкаведисти дозволили поховати Михайла й Івана Карбачів, однак без священика, почестей і не на цвинтарі.

“Можливо, таким чином енкаведисти сподівалися впіймати їхніх побратимів, що захотіли б перепоховати своїх товаришів із почестями”, — припускає керівник Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” Любомир Горбач.

У селі Гринів, у приватній садибі, що вже не належить родині Карбачів, на місці поховання росла висока трава та кущ дикої троянди. Ніщо не вказувало на те, що тут можуть бути останки. Четверо членів Товариства “Пам’ять” заповзялися копати. Працювали спочатку всі одночасно, а коли яма стала глибшою, а сил залишалося щораз менше — чергувалися. Копали обережно і повільно, уважно придивляючись до землі в ямі, адже, на якій глибині поховані Іван і Михайло, та чи були вони поховані в труні, чи може без неї, не знали. От-от могли натрапити на кістки.

“По кістках можна буде визначити приблизний вік людини. Зокрема, череп складається з частин. До 25 років ці частини зростаються. І чим краще вони зрощені — тим старшою була людина. Можна визначити також стать. У жінок більший таз та відрізняються скроні, — розповідає мені пан Андрій. — Загалом кожна людина має 206 кісток. У енкаведиста їх 208. А знаєте чому? У них є ще роги”, — жартує він.

Попри те, що день прохолодний, з облич членів товариства стікає піт. Від важкої роботи. Доки копають, найбільше говорять про політику. Про те, що в Україні хтось вирішив відновити організацію піонерів. Про святкування днів перемоги. “Про яку перемогу може йтися, коли в цій війні одні українці вбивали інших?” — вважають вони. Ці люди вже багато років поспіль викопують останки і переможців, і переможених, яких просто закинули в яму, навіть не похоронивши. “Треба ж комусь це робити, і поховати їх за християнським звичаєм”, — розповідає пан Любомир.


На глибині близько півтора метра лежали перші знахідки — фрагменти домовини, цвяхи. Серед дошок була й частина черепа. “Дошки труни прогнили і тріснули”, — пояснює пан Любомир.

Та, діставшись врешті на потрібну глибину, побачили, що яма була недостатньо широка — вона охоплювала лише одну труну та незначну частину другої. Відтак, попереду у чоловіків було ще кілька годин важкої праці, аж доки яму достатньо розширили. Довелось пожертвувати і кущем дикої рожі — його викопали та поставили поруч. Однак вирішили, коли засипатимуть яму, обов’язково посадять кущ на те саме місце — щоби залишилася пам’ять.

Розчистивши залишки труни від ґрунту малярськими щітками, заходилися їх знімати. Деревина за роки прогнила, вкрилась білою пліснявою і стала практично такою ж крихкою як ґрунт. Уже за кілька хвилин тими ж таки щітками розчистили череп першого з вояків. У його чолі виднівся чималий отвір. Очевидно, від кульового поранення. Череп був жовтувато-коричневого кольору, і практично не відрізнявся за кольором від прогнилих дошок. Біліли лише зуби.

Поволі розчистили один, а згодом і другий скелет. У черепі другого вояка був такий самий отвір. Щоправда, трохи вище. Жаху скелети братів не вселяли — навпаки, коли дивилася на них, відчувала, що їм уже нічого не болить. Однак не могла не думати про їх матір, що перед тим, як поховати, мабуть, обмивала кров з їх лиця. Її синам було тоді щонайбільше тридцять.
Любомир Горбач розчищає останки, фотографує їх для звіту та береться складати їх у мішок. Від глухих ударів кісток у мішку відчуваю неприємний холодок: “Колись від усіх нас залишаться лише кістки”, — філософськи промовляє Андрій.

“Навіть бабуся не була певна, чи і справді останки залишилися тут. Адже партизани попереджали, що прийдуть за ними та перепоховають, — розповідає Михайло Карбач, спостерігаючи, як останки двох його дядьків збирають у мішок. — Тепер ми поховаємо їх біля їх матері, на кладовищі. На врочисте перепоховання вже запросили священика та людей, які моляться за упокій братів, що померли в боротьбі за Батьківщину”.

кореспондент газети "РАТУША"
Наталя ГОРБАНЬ, фото автора

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)