Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow Любомир Горбач: "Спочатку кістки "снилися" Сьогодні: 22.03.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


Любомир Горбач: "Спочатку кістки "снилися" Надрукувати
Наталя Горбань   
25.06.2012
Є випадки, коли телефонують і кажуть – мовляв, знайшли вояка дивізії "Галичина", але не хочуть віддавати останки чи сказати, де він похований. Хочуть за це грошей. Я кажу: "Які гроші? Це що – кілограм помідорів?" "Ні, ми чули, що німці за знайдені останки дають “Мерседес”".

Спочатку я відрубував таке, а потім зрозумів, що з ними треба торгуватися: давайте зустрінемося, поговоримо... Але і це не спрацьовує. Був випадок, коли чоловік у Золочівському районі тримав останки в бочці. Наскільки треба бути несповна розуму, щоби викопати на городі німця, скласти кістки в бочку й вимагати 3 тисячі гривень! Ми до нього тричі приїздили. Пропонували вже тисячу гривень, щоби він показав, де сховав рештки. "Нє, то замало", – відповідав. У результаті ми викликали дільничного і таки забрали останки з бочки.

Товариство пошуку жертв війни "Пам’ять" офіційно зареєстроване 2005 року. Це була реакція на відношення до людських решток голови "Меморіалу" Євгена Гриніва. Ми бачили, що ексгумовані у 2001-2002 роках останки українців, яких знищила радянська влада, впродовж кількох років непоховані лежали у сховищах цієї організації (близько сотні у Львові та двісті в Жовкві). З "Меморіалом" ми познайомилися випадково. Нас, групу молодих людей, запросили допомогти на розкопках неподалік замку в Підгірцях. Ми це робили на добровільних засадах – було цікаво доторкнутися до історії. А коли потрапили в офіс цієї організації, були шоковані: кістки лежали накидані валом у мішках на столах, під столами, наче якийсь непотріб. Просто фільм жахів... Крім того, "меморіалівці" фактично знищували речові докази – адже якщо зараз йтиметься про суди над комуністичною системою, яка цілеспрямовано нищила людей, то не буде що показати, бо є чіткі вимоги щодо проведення розкопок і дослідження останків. Вони ж цих вимог не дотримувалися.

Ще один поштовх до створення організації був влітку 2004 року. На одній із вершин карпатських гір біля села Тухлі поблизу туристичної стежки, якою ми йшли, проходив військовий окоп. Ми звернули увагу, що в ньому багато свіжих ямок, біля яких лежали шматки одягу, гільзи від гвинтівок, взуття. А нижче на схилі ми побачили людські кістки. Подібні речі доводилося спостерігати після цього доволі часто: шукаючи цінні речі, "чорні копачі" все викидають – а коли закінчать, навіть не загортають непотрібне їм назад у яму. Це таке дике мародерство… Побачене підштовхнуло до думки створити громадську організацію, яка правильно, згідно з чинним законодавством, використовуючи методику проведення археологічних розкопок, шукала б ці місця, ексгумувала останки й перезахоронювала б їх відповідно до моральних і християнських традицій.

Можна припустити, що серед людей, які загинули, не всі були християнами, але наше завдання – їх поховати. Нехай цей священик, який проводить перепоховання, й іншого віросповідання, – але він однаково прочитає над ним молитву. Така наша мораль. Незалежно від конфесії та від того, до якої воюючої сторони належав солдат, він виконував свій обов’язок. Навіть якщо це окупант, я на 99,9% переконаний, що він прийшов сюди з тієї ж Німеччини не з власної волі. Йому краще було б залишатися вдома, займатися своїм господарством і виховувати дітей. Проблема не у солдатах, а в керівництві, у хворих амбіціях.

Наша співпраця з місцевою владою відбувається здебільшого "з примусу": приходимо і кажемо – ми знайшли останки, давайте перепоховайте, шукайте кошти, інакше прийдемо і просто покладемо вам їх під поріг… Але такого, щоби хтось звертався до "Пам’яті" і пропонував: "От ми закладемо кошти на наступний рік, щоби ви проводили ці роботи", – такого немає.

Не можна сказати, що нам ніхто не допомагає. Є випадки, коли місцева влада відчуває відповідальність. У селі Велика Вільшаниця на Золочівщині обвалився берег. Діти проходили і побачили, що там стирчать людські кістки. Сільський голова розпитав старожилів, з’ясував, що це червоноармійці, яких розстріляли німці й скинули у воронку від авіабомби. Голова знайшов нас. Він цим переймався, над нами стояв, приносив їжу, виділив гроші на бензин...

Ексгумацію проводимо здебільшого на вихідних. За саму роботу нам ніхто ніколи не платив і платити навряд чи буде. Є хлопці, які зі своєї кишені витягують – хтось має кращу роботу і добрий заробіток. Сьогодні я їду на своєму бензині, завтра – мій товариш. Маємо гроші чи не маємо, а останки мусимо забрати. Частково вдається зекономити з коштів, які нам виділяють на ті чи інші роботи, за рахунок того, що ми не беремо оплати за роботу. Таким чином вдається покривати поточні витрати впродовж року.

Найстрашніші поховання – санітарні, коли всіх загиблих скидали в одну яму. Там чітко видно, як людину, котра щойно жила та говорила, ніби якийсь непотріб поховали. Нерідко жертв туди тягнули гаками, які зачіпали за ремінь. Або прив’язували до руки або ноги дріт і за нього тягли (залишки таких дротів я не раз бачив на останках у таких похованнях). Часто бувало, що копаєш – а там лише півлюдини: є кістки голови та тулуба, а таза й ніг немає. Або навпаки… Якось ми знайшли останки однієї людини – а поруч п’ять нижніх щелеп. Як це сталося? Просто не вкладається в голові.

Спочатку кістки снилися. Вперше ми проводили ексгумаційні роботи в селі Сасів Золочівського району на знищеному похованні – до нас його перелопатили "чорні археологи". Страху жодного не було, бо це був набір кісток. Після цього ми працювали у монастирі в Підкамені. В келії, вхід до якої був за радянських часів засипаний камінням, лежала маса напівзотлілих кісток і тіла вбитих. Це було тісне темне підземелля, яке ми освітлювали свічкою та ліхтариком. Як виявилося, коли функціонував монастир, там хоронили монахів і людей, які давали пожертви. У келії була шахта завглибшки приблизно 10-15 метрів і там були пошарові поховання, які накопичувалися десятками років: домовина, шар ґрунту, потім знову домовина... Там ми знайшли рештки як монашого, так і дорогого панського одягу. Коли прийшли "перші визволителі", вони, очевидно, почали шукати в похованнях золото – і порозкидали кістки. Також там було кілька трупів людей, убитих уже за радянської влади – їх останки не були перекинуті. Навіть зараз чітко пам’ятаю кістки жінки: в колготах, взутті, сукні, а зверху кожушок. Власне після того снилися жахи…

Солдата ідентифікувати дуже складно. Якщо йдеться про українських вояків із дивізії "Галичина", то в радянських солдатів була вказівка їх у полон не брати, а відразу розстрілювати. Тому вони часто викидали свої жетони, щоби була можливість видати себе за німця і таким чином врятуватися. У радянській армії ситуація також катастрофічна, бо ідентифікатори мали тільки ті, хто поступив в армію до початку війти. Потім людей гнали на масову погибель і про ідентифікатори не замислювалися. Згодом, щоправда, придумали червоноармійську книжку – але це ж папір, у ґрунті він довго не пролежить.

Ідентифікатори радянських солдатів – це капсула, всередині якої папірець. Якщо кришечка була закручена недостатньо щільно, туди потрапляла волога і тонкий папір просто зітлівав. Окрім того, документ заповнювали рослинним чорнилом. Іноді ми знаходили капсули, у яких папірець залишався сухим, а чорнило вицвіло – прочитати там нічого неможливо. Бувало таке, що вони взагалі не були заповнені, – виймаємо папірець, який чудово зберігся, а там порожньо: солдати вважали поганою прикметою заповняти собі смертний листок. Це як із комуністичними прикладами героїзму – якщо ти вдягнув шолом на голову, то боягуз. Бо комсомолець має йти на кулі й не повинен ховатися від ворога.

Якщо не враховувати тих вояків, про місця захоронення яких нам розповіли їхні родичі чи односельчани, то за шість років нам вдалося прочитати дев’ять прізвищ. І лише у трьох із них ми знайшли родичів. Але коли вдається відшукати через 60 років родину загиблого солдата, це дає сили працювати далі.

За нашими правилами, всі особисті речі духовного вжитку, незалежно від їх вартості – іконка, обручка, хрестик – ми вкладаємо в домовину. Було чимало пропозицій, зокрема, віддавати їх у музей. Але це правило обговоренню не підлягає. Такі речі, як залишки чобіт, фляги, казанки, шматки одягу закопуємо на тому ж місці, де були останки. А от зброї ми ніколи не знаходили. Якщо 90% солдатів ховали навіть без взуття та без ременів, то що й казати про зброю – її забирали насамперед.

Довідка:

Любомир Горбач, голова Товариства пошуку жертв війни "Пам’ять". На початку 1990-х років працював на Львівському автобусному заводі, 1997-1999-го служив у батальйоні спеціального призначення "Скорпіон" Національної гвардії України. Після ліквідації підрозділу із дружиною започаткував сімейний бізнес. 38 років, одружений, двоє дітей.


Наталя Горбань
газета ZIK №19 (17 травня 2012р.)

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)