Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Хрещений двічі" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow Карпатський рейд «Пам'яті» Сьогодні: 18.11.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


Карпатський рейд «Пам'яті» Надрукувати
капітан Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ, кор.«Армії України»   
30.08.2006
колектив археологів
З 26 липня по 5 серпня цього року в Карпатах відбулася чергова експедиція археологів з громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» (про діяльність цієї організації вже розповідалося на шпальтах газети «Армія України»). Цього разу завданням пошуковців-професіоналів було виявлення місць захоронення та ексгумація останків військовослужбовців армій Російської та Австро-Угорської імперії, які загинули під час Першої Світової війни. В гірському поході археологів брав участь кореспондент «Армії України».

На висоту 1148 метрів
Телефонний дзвінок голови товариства «Пам’ять» Ярослава Онищука із пропозицією приєднатися до карпатської пошукової експедиції був дуже доречним: я був у відпустці.

Зібратися в дорогу – не проблема. Все необхідне для існування в гірських умовах, а також для журналістської роботи із легкістю вмістилися в туристичному наплічнику. Адже головне правило для того, хто подорожує у горах: все зайве краще відразу залишити вдома, щоби не довелося викидати із рюкзака під час чергового підйому по крутосхилу.

Мета нашої подорожі – гора Татарівка, яка є частиною так званих Сколівських Бескидів. Розташована вона у Сколівському районі Львівської області поміж трьома селами: Тухлею – із заходу, Либохорою – з півночі та Нижньою Рожанкою – з півдня. Її висота згідно із топографічними даними – 1148 метрів. З південного боку гору омиває потік із лагідним ім’ям Рожаночка. Цікаво що, Татарівка не користується великою популярністю серед туристів, хоча навколо збудовано безліч відпочинкових баз та кемпінгів. Більшість існуючих популярних піших маршрутів або оминають її, або пролягають лише біля підніжжя цієї вершини.

Про виконавців та замовників
Тут слід відволіктися і розповісти кілька слів про склад експедиції. Річ у тім, що виїзд на розкопки в Карпати відбувся у дещо розширеному складі. Окрім постійних членів «Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять»: кандидата історичних наук, археолога Ярослава Онищука, його заступника Любомира Горбача, а також шкільного вчителя історії Юрія Плеханова та студента-історика Максима Орлова, до справи долучилися й студенти-першокурсники історичного факультету Львівського Національного університету ім. Івана Франка. Як пояснив мені голова товариства, ці хлопці та дівчата (а останніх було аж четверо) цього літа виїжджали разом із ним на археологічну практику до селища Лешнів, що недалеко від міста Броди, – здійснювати розкопки та ексгумацію останків із санітарних захоронень радянських військовослужбовців, які загинули там у червні 1941 року. Частина студентів, яким сподобалася практична фаза роботи археолога, запропонувала Ярославу Івановичу допомогу й у карпатській експедиції.

– Такий ентузіазм студентів, особливо до важкої фізичної праці, мене, відверто кажучи, спочатку здивував, – поділився враженнями Ярослав Онищук. – Хоча жодна добра справа без таких-от добровольців, на щастя, не обходиться.

Отож загалом із добровільними помічниками в гори зібралося одинадцять чоловік. Дорогою до місця сходження на Татарівку Ярослав Іванович більш детально розповів про організацію майбутніх робіт. Річ у тім, що замовником цієї пошуково-археологічної експедиції була благодійна організація «Федерація скаутів «Галицька Русь». Ця молодіжна організація працює під патронатом Російського товариства ім. О.Пушкіна. Фінансування експедиції «Пам’яті» здійснювалося через низку благодійних фондів Російської Федерації та за сприяння генконсульства північної країни-сусідки у Західній Україні. Загалом на проведення робіт ними було виділено близько 10 тисяч гривень. Окрім фінансування скаути мали допомагати у дослідженнях археологів з «Пам’яті» в якості допоміжного персоналу: розчищати верхні шари грунту в розкопах тощо. 

Слідами жертв «Карпатської операції»
– Цікавий й історичний аспект майбутніх досліджень, – продовжив керівник експедиції. – Вдалося встановити, що на схилах Татарівки взимку 1915 року під час так званої Карпатської операції (одна з фаз славнозвісного Брусиловського прориву) полягло дуже багато російських солдатів. Зима того року в Карпатах виявилася сніжною та морозною. Австро-угорський фронт стояв на вершинах гір Татарівка, Магура, Магій, що у Сколівському районі Львівської області, стримуючи шалений наступ підрозділів російської Царської Армії. Незважаючи на висоту гір (а це більше, ніж 1000 метрів), крутизну схилу, товщину снігового покриву (який іноді сягав понад метр заввишки) та 30-градусні морози росіяни постійно штурмували позиції противника. Не рахуючись із людськими втратами, вони здобули вершини гір Магура і Татарівка. Після запеклих боїв крутосхили, шанці, бліндажі, ями від вибухів снарядів були вщерть заповнені тілами загиблих вояків-українців, росіян, німців, австрійців. З часом австрійці та німці зібрали тіла своїх вояків і захоронили біля підніжжя гір Татарівки  та Магія. Вояки ж, що загинули під прапором Російської імперії (а серед них були сотні етнічних українців), лежать непохованими до нашого часу. Місцеві старожили розповідали, що загиблих взимку росіян вдалося поховати лише...на початку червня 1915 року. Можна лише уявити, в якому стані були тіла вбитих військовослужбовців, що майже півроку пролежали просто неба. Тому мешканці навколишніх сіл, яких австро-угорські солдати зганяли збирати та ховати тіла, гаками стягували останки в першу-ближчу яму від впалого дерева чи урвище від вибуху артснаряда. Копати могили безпосередньо на горі ніхто не збирався, оскільки грунт на Татарівці більше складається з каменю, аніж із землі.

Наша довідка:

позиція російської артилерії в районі гори ТАТАРІВКА
Карпатська операція 1915 року розпочалася із наступу російських армій Південно-Західного фронту у січні-квітні 1915 року з метою виходу на Угорську рівнину й виводу Австро-Угорщини з війни. На противагу німецьке командування перекинуло в Карпати на допомогу розташованим там силам 6 свіжих дивізій, що склали так звану Південну армію. 10 січня 1915 року розпочався наступ Південної (німецької), 3-ї та 5-ї австро-угорських армій, які завдавали удари у напрямку міст Самбір та Стрий. Майже одночасно, однак без особливих успіхів в наступ перейшла російська 8-а армія генерала О.Брусилова, посилена 22-м корпусом 10-ї армії. Противник намагався охопити фланг 8-ї армії й прорватися в тил російських військ до австро-угорського укріплення Перемишль, блокованого російською 11-ю армією. Після важких боїв лівий фланг 8-ї армії відійшов до Дністра. Подальший наступ супротивника було зупинено військами, перекинутими із правого флангу 8-ї армії (близько 9 піхотних й 5 кавалерійських дивізій, що склали новоутворену 9-ю армію). 9 березня 1915 року 120-тисячний австро-угорський гарнізон, що оборонявся в Перемишлі, здався в полон. 
австро-угорські та німецькі піхотинці
на марші (зима 1915 рік)
Після цього підрозділи 11-ї російської армії, яка виконала своє завдання із захоплення важливого ворожого укріплення, за задумом російського військового командування були розподілені між 8-го та 3-го арміями. У березні російські війська розпочали новий наступ проти Південної (німецької) і 3-ї австро-угорської армій і просунулися в напрямку Ужгорода, не дійшовши до нього приблизно 30 км. Для відбиття цього наступу противник ввів у бій нової сформований Бескидський німецький корпус. Кровопролитні бої в Карпатах тривали до квітня. Але поставлених на початку цілей Карпатська операція не досягла, оскільки російські війська не були забезпечені необхідними резервами, артилерією й боєприпасами. Втрати склали: у противника — 800 тисяч чоловік. Росіяни ж втратили під час  бойових дій у Карпатах близько 1 мільйона особового складу.
      
«Кінські» гроші
сходження на Татарівку
Сходження на Татарівку розпочалося із курйозного випадку. Річ у тім, що загальна вага усього експедиційного реманенту складала близько тонни. Тягнути все це на висоту майже 1000 метрів особливого бажання не було. Тому вирішили винайняти фіру, яка  затягне  весь цей крам на верхівку гори. Один з місцевих мешканців, у якого в господарстві був віз та двійка коней, за винагороду в 50 гривень погодився це зробити. Однак коли завантажена, як кажуть, «під зав’язку» фіра рушила вверх крутосхилом, ми зрозуміли, що зморені роботою селянські коні навряд чи спроможні вивезти на гору весь вантаж. Отож вся чоловіча половина експедиції була змушена «впрягтися» у воза іззаду та з боків та штовхати його вгору разом із конями, вантажем та фірманом, який спокійнесенько сидів на возі та «вйокав» до коней. До того ж доводилося добре напружувати м’язи, аби фіра не перекинулася, перевалюючись через чималі брили каменю на ледь помітній стежці, яку місцевий житель гордо йменував дорогою. А ще коні, наче глузуючи з наших зусиль втримати воза, зупинялися відпочивати на найкрутіших загинах дороги. Насамкінець, десь посередині гори фірман оголосив, що далі дороги для воза немає й нам доведеться долати решту шляху самим. Згодом ми жартували, що самотужки відпрацювали, пхаючи воза схилом, гроші за «кінські» послуги.

Труднощі на цьому тільки-но розпочиналися. Наступний підйом дійсно виявився крутим: градусів під 60! Нав’ючивши на себе наплічники, обладнання та харчі, члени експедиції з боку більше нагадували мурах, що тягнуть вантаж вдвічі більший за власну вагу. Однак витрачені нами під час сходження зусилля виправдалися, коли ми потрапили на місце базового табору. Місце для нього знайшлося чудове: на південному, «теплому», схилі гори на висоті 800 метрів розкинулася доволі рівна галявина-плай, де на ми і встановили намети. А головне – поблизу був струмок, із якого можна було брати воду для їжі та вмивання. Із першого дня розпорядок дня у таборі встановився майже військовий: о 7-ій ранку – підйом, о 8.00 – сніданок, а в 9.00 всі, окрім чергових по табору, вже мали працювати на розкопі. Після обіду, який відбувався о 16.00, і до вечері члени експедиції мали вільний час. Відбій у таборі оголошувався о 23:00.

Розвідка

Безіменні солдатські могили треба було не тільки розкопувати. Насамперед їх слід було знайти. На це й витратили весь наступний день. Щоби дістатися до місця розкопок на північному схилі Татарівки, треба було подолати пішки близько трьох кілометрів. Цей підйом виявився також доволі «екстремальним»: спочатку через зарослий високою, по пояс, травою плай, а потім – вгору крутосхилом, який складався зі скельних уламків завбільшки з кулак, що норовили осипатися під ногою. На самій верхівці ми знайшли залишки австрійських шанців, що тягнулися по всьому гірському хребту. Переваливши на інший схил та розтягнувшись ланцюгом, група розпочала пошук. Хвилин за двадцять було знайдено перші дві ями. В одній з них окрім шматків уніформи та шкіряних ременів спорядження виявили рештки людських ніг, взутих у обшиті шкірою валянки. А от в іншій ямі окрім частин російського однострою  знайшовся майже повний людський скелет. Склалося таке враження, що до нас над цим захороненням хтось дуже добре попрацював лопатою, виймаючи з могили все бульш-менш цінне та змішавши й знищивши частину кісток.

Звичайне дикунство
 – Тут однозначно побували «чорняки», – підсумував побачене Ярослав Онищук.– Таке враження, що частину людських останків просто викинули десь на схил.  
«Чорняками» називають так званих «чорних археологів», які заробляють собі на життя, грабуючи археологічні та історичні пам’ятки.

– Карпати для «чорних» – ідеальне місце роботи, – продовжив голова пошуковців.– Жоден правоохоронець не буде полювати за ними по цих крутосхилах. А знайти на місцях колишніх боїв можна багато чого: від діючої зброї та боєприпасів до різного роду дорогоцінних металів. Фактично, «чорні археологи» зараз працюють, випереджаючи дослідників, що діють в правовому полі. Адже кримінальні копачі не обтяжують себе історичними дослідженнями та дотриманням норм законодавства щодо проведення розкопок та ексгумації знайдених останків. Їм головне – здобич. Прикро, що існує неабиякий попит на їхню «продукцію». Наприклад, за «кайзерівський» шолом (під час Першої світової війни його носили німецькі військовики), який мав велику емблему орла, на ринку (якщо стан його був ідеальний) не пошкодують і двох тисяч доларів. В першу чергу не гребують таким промислом місцеві мешканці, які добре знають навколишні місця. Звісно, траплялися і своєрідні курйози. Якось до Товариства зателефонували мешканці села Полтів Золочівського району (це саме в зоні славнозвісного «Бродівського котла») і повідомили, що в їхньому селі розкопали якусь солдатську могилу. На місці з’ясувалося, що йдеться про захоронення німецьких солдатів, яке було розташоване на куті городу біля дороги. Могилу розкопали близько двох років тому двоє хлопців, років по 17-18. Вони десь почули, що жетон солдата німецької армії коштує на ринку великі гроші. А дід похвалився, що має на городі могилу німців – на ній навіть маленький хрест стояв. Онуки розкопали могилу, а останки вийняли і склали в мішок. Трупів було три, але їх настільки порубали лопатами під час розкопування, що рештки перетворилися просто на січку. Коли ми приїхали, внуків не було, лише дід із бабою. Бабуся тримала цей мішок із кістьми в хаті, під диваном. Попросили віддати нам останки, пояснили, що сім’я порушила закон, було б добре повернути останки німецькій стороні, адже й так уже сплюндрували могилу. Та старенька ледь не лягла перед тим диваном. Сказала, що останки належать їй і якщо ми не заплатимо грошей – декілька десятків гривень, – вона нічого не віддасть. Це абсурдна ситуація, коли дорослі люди, які відчули на собі все жахіття війни, за якихось 50-100 гривень готові осквернити могилу. Нам таки вдалося забрати останки. Звісно, жетонів смертників не повернули: сім’я сказала, що загубила їх. Очевидно, ці речі продали на «Чорному» ринку. Вірогідно, що й золоті зуби вояків теж «загубилися» в такий спосіб.

Годі й казати, що  таке ставлення до людських могил – справжнє дикунство. В процесі роботи експедиції ми не раз наштовхувалися на останки, що лежали на схилі просто неба. І це – не останній прояв варварства, про який вдалося дізнатися. Біля підніжжя Татарівки, звідки ми розпочинали своє сходження, розташований приватний маєток одного з обласних можновладців. А розкинулася розкішна вілла із садибою на місці, де колись був... австрійський військовий цвинтар. Відповіді на запитання: «Куди поділися останки воїнів після будівництва?» немає. Місцеві жителі розповідали тільки, що одного разу з території приватного будмайданчика в невідомому напрямку виїхала вантажівка, повна людських кісток. Куди вона їх повезла – невже на смітник?

«Школа ратників» для школярів та студентів
Через кілька днів до розкопок приєдналися скаути з благодійної організації «Федерація скаутів «Галицька Русь» під керівництвом Кирила Арбатова. На моє прохання він розповів про очолювану ним молодіжну організацію.

– Наша федерація,– розповів він, – входить до Міжнародного скаутського руху. Середній вік наших учасників – 15-20 років, тобто це школярі й студенти. Осередки «Галицької Русі» є по всій Західній Україні. На Татарівці, наприклад, за час проведення табору мають побувати три зміни – 80 хлопців та дівчат. Вони мають пройти так звану «школу ратника». Річ у тім, що ієрархія в нашій організації будується за принципом війська княжої доби. Щоби отримати перше звання «ратник», кандидати повинні скласти іспити з виживання в польових умовах, фізичної та медичної підготовки, організації життєдіяльності табору. Ну а спеціальним курсом для них буде археологія. Ті, хто з честю витримає всі випробування, отримають відповідний диплом.

Працювали скаути не завжди професійно, але наполегливо. Виправляти огріхи у роботі їм допомагали археологи з товариства «Пам’ять». З останками працювали навіть дівчата-школярки. Наприкінці експедиції я дізнався, що з усього загалу випробування скаутської «школи» здолали лише 25 осіб.

Знахідки

цікаві знахідки
За два тижні розкопок на північному схилі Татарівки загальними зусиллями вдалося відкрити 11 солдатських захоронень. Більшість з них було пограбовано раніше. Лише два збереглися в недоторканому стані. Одне – спільне поховання російського та австро-угорського вояків. В могилі були знайдені срібні хрестики: православний та католицький. А також гаманець, в якому виявили золоту обручку та срібну жіночу прикрасу-підвіску. Очевидно солдат-австроугорець зберігав ці реліквії як згадку про родину, що залишилася вдома. А головне – при ньому був нашийний медальйон-смертник у вигляді коробочки-«ладанки», що розкривається. На жаль, папірець-вкладка, який мав бути всередині, не зберігся. В іншому похованні знайдено рештки 11 тіл. Двоє з них також були солдатами австро-угорської армії: на них збереглися рештки сіро-синіх мундирів та шиповані гірські черевики на шнурівках. Серед цікавих знахідок, що стосувалися російських солдатів, – погони із номером військової частини. Можливо, в майбутньому вдасться визначити, до якого саме підрозділу належали загиблі вояки. Загалом із землі було піднято останки 28 військовослужбовців, троє з яких – австрійські солдати.

Після завершення робіт ексгумовані тіла, згідно із попередньою домовленістю, були передані скаутам, які мали організувати їх поховання на старому військовому цвинтарі в селі Головецько Сколівського району.

Поховання
Дату церемонії перепоховання загиблих призначили на 16 серпня. В цей день до невеличкого карпатського села з’їхалося багато люду: журналісти, представники духовенства та місцевої влади. Для участі також прибули Генеральний консул Російської Федерації у Львові Євгеній Гузєєв та Почесний консул Австрії у Західній Україні Ярослав Наконечний.

Перед початком панахиди я поцікавився в дипломатів їхньою думкою про цю подію.

Євгеній ГУЗЄЄВ
Генеральний консул Російської Федерації у Львові Євгеній Гузєєв:
– Результати пошукової експедиції виправдали наші сподівання. Отож наступного року ми, сподіваюсь, будемо продовжувати пошук невідомих могил російських солдатів у Карпатах. Маю надію, що збільшиться й обсяг фінансування експедиції.

Ярослав НАКОНЕЧНИЙ
Почесний консул Австрії у Західній Україні Ярослав Наконечний:
–Тільки на Львівщині відомі понад 20 захоронень австрійських солдатів часів Першої світової війни, які потребують впорядкування. Уряд Австрії всіляко сприяє гідному вшануванню пам’яті загиблих співвітчизників. У країні працює організація під назвою «Чорний Хрест», яка займається розшуком таких могил за кордоном. Найбільш широко в Україні фахівці «Чорного Хреста» працювали на території Хмельницької, Івано-Франківської та Рівненської областей. Можливо, після цього вони активізують свою діяльність на теренах Львівщини. Сьогоднішнє спільне поховання загиблих понад 90 років тому російських та австро-угорських солдатів є, на мою думку, кроком примирення та порозуміння між трьома народами: України, Австрії та Росії. Адже зараз неможливо достеменно сказати, до якої саме нації належали полеглі вояки.
*   *   *

під час поховальної церемонії
Після завершення поховальної церемонії маленький військовий цвинтар перед церквою швидко спорожнів. Скаути, селищна громада, почесні гості та журналісти пішли. Лише біля могили, засипаючи її землею, поралися  гробарі. Мені чомусь закортіло підійти до маленького столика, який замість престолу встановили біля великого дерев’яного хреста, що височів по середині поля могил. На ньому, вкритому білою вишитою хрестиком скатертиною, все ще лежало декілька невикористаних воскових свічок та відкритий молитовник, яким користувалися святі отці під час панахиди. Легкий вітерець поволі гортав туди-сюди сторінки і раптом перегорнув, зупинившись, на переліку блаженних діянь людини... «Блаженний той, хто поховав померлого» – впав мені в око один з рядків...

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2019 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)