Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow У родині Сокиран із Вільхівців зберігають прапор пошитий у 40-х роках Сьогодні: 21.05.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


У родині Сокиран із Вільхівців зберігають прапор пошитий у 40-х роках Надрукувати
Анатолій Табака   
27.08.2012

 У родині Роми Федорівни Сокиран із Вільхівців зберігається жовто-блакитне національне знамено, пошите вручну в середині 40-х років минулого століття.За його зберігання саджали до тюрем, вивозили до Сибіру й навіть розстрілювали.

За його зберігання саджали до тюрем, вивозили до Сибіру й навіть розстрілювали. Дві смужки жовтого та блакитного кольорів, зшиті до купи, наводили на ворогів жах і безсилу лють.

 Національний прапор як вогонь, подарований Прометеєм, жеврів у душі кожного українського патріота й чекав першої-ліпшої нагоди, щоб спалахнути й спопелити дощенту ненависний режим.

Тому люди, незважаючи на ризик для власного життя, всіляко виготовляли й тиражували національну символіку, під різним виглядом її нашивали на рушниках, обрусах, як у Чертіжі, чи з синьо-жовтих ниток дівчина вив’язувала коханому теплі рукавиці, як це було в Городищенському. Чимало ще можна почути цікавих і водночас до болю сумних (через понівечені долі) випадків. Ворог реагував репресіями, переслідуваннями за таке, здавалось би, невинне й природне поєднання двох кольорів - блакитного і жовтого - неба і ланів пшениці. У цій ненависті доходило до смішного: в Кологорах жінку, яка, без жодного умислу, одягла спідницю у жовто-синю барву мало не заарештували.

Та все ж найбільша кара чекала на того, хто заховав у своїй хаті національний прапор, а його знайшли. Помсти не уникнути.

Але та незбагненна сила, яка йшла від національного знамена, була встократ сильнішою. Адже вона давала людям надію, віру, вселяла й примножувала любов до свого рідного – до землі, до традицій, до роду. Тому національне знамено таємно шили, ревно оберігали від ворожих зайд й вірили, що прийде час і національний прапор замайорить у найменшому селі Незалежної України.

Мало хто повірить, але сьогодні в господі Роми Федорівни Сокиран із с. Вільхівців зберігається синьо-жовтий прапор, якому майже 70 років. Його з собою як найціннішу після Біблії (Божу книгу вони теж прихопили із собою) реліквію привезли після виселення з території сучасної Польщі мати Стефанія Михайлівна та батько Федір Семенович Бучковські.

Знамено виготовлене вручну. Акуратними стібками блакитною ниткою, що майже не втратила насиченості барви, бережливо зшиті жовта і блакитна смужки тканини. Сама тканина ледь-ледь вицвіла, крайчик знамена трохи поточений мишами (але навіть вони не наважились знищити реліквію). Зберігався прапор у саморобній, зшитій із міцного домотканого полотна, попросту мішковини, торбині. З тією торбою, згадує господиня, вуйко ще малим ходив до школи.

У цій торбині й знайшли у стодолі в сіні жовто-блакитне знамено, що, окрім клопоту та лиха, не могло принести його власникам нічого доброго. Попри це саме прапор, Біблію, три ікони та четверо дітей вхопили й, висадивши на воза, забрали із собою в довгу, виснажливу й невідому дорогу колись заможні господарі, а через якусь хвилю бідні переселенці. Озирнулась, а їхнє обійстя вже пожирає вогняне полум’я. То повстанці запалили, щоб полякам не дісталося, розповідала згодом бабця онуку.

Так у 1945 році родина Бучковських, вимушено покинувши хату, морги поля у рідному селі Лодинка Долішня Перемишльського повіту, приїхали спершу на Тернопілля, оселившись у Дзвенигороді. Тут народилася їхня п’ята дитина доня Рома, всього в сім’ї було 8 дітей. Але довго не могли всидіти у чужому краї. Невідома сила тягнула їх додому. Осіла сім’я Федора Бучковського у с. Вільхівцях у старій, дірявій хатині.

- Бригадир щоранку ходив під вікнами, скликав до колгоспу. Все згадую, як мама приходила з поля й падала в обморок, ми, діти, в крик, не знали, що діється. А мама просто від безсилля й недоїдання вмлівала, - ділиться спогадами 66-річна Рома Федорівна.

- Останнє, що мали, - коня і того забрали до колгоспу. Забирали навіть гній з-під корови. А робити доводилось за «палички».

З останнього стягалися, але зуміли збудувати нову хату, стодолу. Саме в тій стодолі заховали жовто-блакитний прапор, який пролежав там аж до часів Незалежності. Віднайшов його за бабиними спогадами та розповідями онук Михайло.

- Мама тоді з невимовною радістю повісила цей прапор на кілочок у коморі. Була щаслива й горда, що нарешті за стільки літ може ним намилуватись досхочу, - згадує донька Рома.

Це була пам’ять не лише про рідне село, а й про повстанців, серед яких був і її рідний брат.

Сьогодні ревно оберігає цей безцінний скарб онук Михайло Сокиран. Хлопець виріс на спогадах бабці. Дитиною не надавав цим розповідям особливого значення, але з часом це стало його захопленням. У вільний від роботи час він рятує від гниття та забуття безцінні речі часів визвольних змагань, разом із членами львівського товариства пошуку жертв війни «Пам'ять» проводить розкопки на місцях боїв, загибелі повстанців, має великий досвід у розкопуванні криївок.

Знайдені речі Михайло віддає до музеїв. Хотів би передати й родинний прапор до сільського музею, якби такий відкрили у Вільхівцях.

Оксана ФРАНКІВ.    Народний часопис Жидачівщини "Новий час"

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)