Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна Сьогодні: 19.08.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


Громадський суд над комуністичним режимом Надрукувати
Любомир Горбач   
19.09.2006
Віче
28 червня 2006 р. увечері на площі біля пам’ятника Т.Шевченкові Товариством пошуку жертв війни “Пам’ять” спільно з ВО “Свобода”, Центром досліджень визвольного руху, Товариством “Пошук” було скликано віче під назвою “Громадський суд над злочинним комуністичним режимом”.

Рівно 65 років тому цього трагічного дня на Західній Україні розпочалось масове винищення населення московсько-більшовицьким режимом, жертвами якого стало до 10 млн. людей.

Lonskoho 4
DatsoPic 1.0 © 2006 by Andrey Datso Товариство “Пам’ять” неодноразово працювало на місцях масових захоронень закатованих. Працюючи з людськими останками, які зберегли на собі сліди страшних катувань, та спілкуючись із свідками тих жахливих подій, для нас залишається незрозумілим та обурливим той факт, що в Україні на 15 році Незалежності комуністична партія та її ідеологія не засуджені та не заборонені. А ті, хто в загонах НКВД, “істребках”, СМЕРШі та інших спецслужбах комуністичної системи безпосередньо брали участь у бузувірських злочинах проти українського народу, отримують персональні пенсії як ветерани “визволителі”.

встановлення хреста
хода до тюрми
Після вже згаданого віче його учасники урочистою ходою понесли триметровий символічний хрест до колишньої тюрми на Лонцького, де у червні 1941 р. відступаючими перед натиском гітлерівців більшовиками у жахливий спосіб нашвидкуруч було замордовано понад 1500 осіб, здебільшого представників української інтеліґенції. Хвилиною мовчання та молитвою із покладанням квітів на землю, просякнуту кров’ю, вшановано пам’ять загиблих.

Ось деякі спогади очевидців тих страшних подій, наведені у Збірнику «Західноукраїнська трагедія 1941»


У ЛЬВІВСЬКИХ ТЮРМАХ НКВД
5 липня 1941 р.

Ні людською мовою, ні письмом, ніхто не в силі зобразити тих страхіть і тортур, що перетерпіли загинувші многочисленні жертви большевицького НКВД. Це можна тільки пережити, це треба було бачити. Точного числа і прізвищ закатованих жертв ще не знаємо. Поки що подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані, відомості про тих, хто загинув у казематах львівських тюрем НКВД.

В тюрмі при вул. Сапіги і Лонцького знайдено в келіях стоси кількасот постріляних і змасакрованих трупів мужчин, жінок і дітей. Малу частину з них родини розпізнали і поховали, решту поховано у збірних могилах, тіла були вже так розложені, що годі їх було вже розпізнати. Ці жертви люди оглядали вже в суботу 29 і в неділю 30 червня, тобто ще перед приходом німецької армії, коли через Львів проходили вже нечисленні останні частини совєтської армії, і коли львов’яни порозбивали тюрми. Крім цього, на подвір’ї тюрми при вул. Лонцького і Сапіги були закопані на великому просторі трупи, число їх невідоме.

В тюрмі при вул. Замарстинівській добули 36 трупів, а решта, біля 600, як ствердила комісія, лежать ще у пивницях, верствою, висотою до 2-ох метрів. Тіла в такому стані розкладу, що їх не можна вже повитягати, тому комісія казала їх там замурувати.

В тюрмі „Бриґідки“ при вул. Казимирівській кількість трупів невідома. Тільки на подвір’ї земля свіжо зрушена на великому просторі, де теж, мабуть, лежать маси трупів.

Велику кількість людей розстріляно на Повиставовій площі. Шофер, який впродовж цілої ночі возив туди з Бригідок в’язнів, подав, що там вбито понад триста людей. Повідомляють теж про розстріли в Білогорському лісі.

Нижче подається низка імен, розстріляних енкаведистами у Львові людей, родини яких відшукали між убитими своїх родичів і про смерть яких появилися клепсидри на мурах Львова:

1) Юрій Шухевич, відомий співак (тенор) зі Львова, загинув 27 червня 1941 року; 2) Василь Бень, літ 55, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича, арештований 26 червня ц. р. і цього ж дня розстріляний; 3) Григорій Кухар, магістер прав, літ 29, б. ревізор РСУК, головний бухгалтер Медінституту; 4) Євстахій Струк, 32 роки, б. пластун, директор Медінституту; 5) Михайло Лизунець, 43 років, стрілець УСС, старшина УГА, бухгалтер Медінституту; 6) інж. Василь Геник-Березовський, науковий працівник етнографічного інституту; 7) м-р Данило Костецький, 35 років; 8) Орест Фільварків, член ОУН; 9) студ. мед. Іван Савка, 25 років; 10) Ольга Балицька, 26 років, урядничка; 11) Теодор Мацько, студ. мед.; 12) Степан Масний, студ. мед., 19 років.

ЯК МАСАКРУВАЛИ В’ЯЗНІВ У ТЮРМІ ПРИ ВУЛ. ЛОНЦЬКОГО
12 липня 1941 р.

Селянин з Жовківщини, що чудом спасся від смерти з тюрми при вул. Сапіги—Лонцького, оповідає: „Я сидів уже три місяці в тюрмі при вул. Сапіги—Лонцького, в келії на II поверсі. Всіх нас було там в останньому часі 8, самі українці: селяни, робітники й інтелігенти. В понеділок, 23 червня ц. р., біля 6-ї год. попол. (7 год. нім. часу), приказали нам негайно зійти вниз з речами. Я і мої товариші з камери опинились у келії в партері, де всіх нас було точно 20 (в’язні з трьох горішніх камер). Також до інших камер у партері стягнули всіх в’язнів з обох горішніх поверхів.

Нараз двері нашої камери отворились, і в них появилися з револьверами в руках сам начальник тюрми при Лонцького, прізвища якого не знаю, і 3 сторожі-енкаведисти. Начальник крикнув до нас: „Ложісь“ і став стріляти негайно по нас усіх, а за ним і згадані енкаведисти. Один з них, здається, спочатку не стріляв, бо начальник крикнув до нього: „Стрєляй с... сіноф, чево стоїш?“ Я впав відрухово один з перших на долівку, на мене повалились тіла моїх постріляних товаришів. Деякі з них не погинули відразу; але ще мучились; більшість пострілена кількома кулями, померла на місці.

Потім начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер на партері і постріляли людей так само, як у нас. Я не був навіть ранений і не стратив ні на хвилину притомности: я обмазав собі все лице кров’ю, що спливала з голови постріленого тов. Маркуся, який упав на мене і, вже вмираючи, мазав мене сам власною кров’ю, аби я міг урятуватись. За якийсь час енкаведисти вернулися знову до нас і віддали ще кілька стрілів до тих нещасних, що рухалися або давали ознаки життя. Потім — все затихло.

За якої пів години я дуже обережно піднявся і розглянувся по коридорі й сумежних камерах: всюди там лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси, а нікого з енкаведистів не було. Я пробував сховатися спершу на горі, на стриху, але там було замкнено. Тоді я, ввесь скривавлений, але цілий, перебіг одним махом подвір’я і сховався в густих кущах, що ростуть там від вул. Томіцького. Я пробував спуститись на ту вулицю, але по ній ходила весь час сторожа з енкаведистів і я чекав до ночі.

Вночі я також не міг з тих кущів утекти, бо коли тільки обережно виглянув на вулицю, все бачив сторожу. Зрештою я чув і її кроки. Тої пам’ятної для мене ночі бачив я з кущів також, як енкаведисти закопували помасакровані тіла у спеціяльно на ту ціль викопаній ними могилі зараз при вході до тюрми від вул. Лонцького, попри сам мур в’язниці. Деяких, що ще, видно, давали ознаки життя, добивали.

В кущах пересидів я у смертельній тривозі цілу ніч. Я трохи обчистився від крови та обмив лице землею і власною сечею. Була може 4 година рано, як сторожа (пост) пішла на подвір’я: я скористав з тої хвилини, скочив на ринву сусіднього дому, спустився по ній бистро на діл і пішов криваючи попід доми (я звихнув ногу) до недалекого помешкання свого знайомого.

Так я урятувався чудом — один на кілька сот людей — від певної смерти.

Сам я — голова читальні „Просвіти“ і працював також в інших установах свого села. Мене знає багато людей в Жовківщині. Як прийду трохи більше до себе, опишу сам докладно свій побут у тюрмі і всі останні страшні переживання“.

Хто ще згинув у тюрмі при вул. Сапіги—Лонцького?

Наш співрозмовець, селянин з Жовківщини, подав нам прізвища постріляних в’язнів з його камери, що їх тіла лежали на ньому або поруч нього. Це згаданий вже 1) Маркусь, родом зі Самбора, що був шофером у Львові; 2) Василь Климчук, господар з Поздимира, пов. Сокаль; 3) Михальчук, інтелігент з Мервич, пов. Львів; 4) Юрко Брей і 5) його товариш — оба селяни з Вороцова, пов. Львів (Товариш Брей був низького росту, лице кругле з веснянками); 6) селянський хлопець Гнатович, літ коло 20, з села Парипси, одинак; був сторожем у банку в Немирові; 7) робітник (технік) з ЕКО при вул. Потоцького, 56, якого привели з війська і він погиб у військовому однострою червоноармійця. Літ мав к. 30, був середнього росту, доволі грубий, здоровий, чорнявий.

СПОГАДИ Iвана КIНДРАТА, народження 1923 р., доктор медицини, Рочестер — США

У червнi 1941 року я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi.

29 червня наблизилися вiйська Вермахту, у мiстi була панiка й безлад. Залишалися вiйська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат. Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру — ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.

З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв — мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20—35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок. На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятимим статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах — двi монашки, з тими органами в ротi.

Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi — голi чи майже голi, iншi — в порядному вуличному одягу. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.

З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих.

Перша камера: на вбитому в стiну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: „Да здравствует свободная Россия“. Жертва — майор радянської авiацiї.

До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей — кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу — запах тухлих яєць.

У наступнiй камерi — двi дуже молодi i навiть по смертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку — свiжi плями розлитого мозку.

Ще один вияв звiрства — повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас — починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилiзуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно. Слiдчим НКВД потрiбнi були зiзнання „ворогiв народу“ для леґальної лiквiдацiї, на догоду вищим органам.
Коридор безконечно довгий, кiмнат так багато. Потрапляю у бiльше примiщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовiрно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi рани з дивними дiрами. Нараз з дiр вилазять один за одним кiлька щурiв. Це — один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурiв.

Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.

У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священникiв i монашок у головному примiщеннi. До камер вже несила вертатися.

За тиждень мої фотокартки з’явилися у „Кракiвських Вiстях“, та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 роцi, я закопав цi фотографії на городi коло рiдної хати.


виступи учасників віче
 
виступ Ярослава Онищука

 

Дивує той факт, що ні на віче, ні при встановленні хреста пам'яті на подвір'ї колишньої тюрми на Лонцького  не були присутніми керівники міста та області, депутати різних рівнів та патріоти різних мастей. На встановленні дерев’яного хреста політичних дивідендів не дуже заробиш.

Lonskoho 2
DatsoPic 1.0 © 2006 by Andrey Datso Та й що могли розповісти громаді ті, хто кілька років тому погодили і дали дозвіл на будівництво житлового будинку та розважального закладу на тому страшному місці, де проводились катування, розстріли та захоронення. Спільними зусиллями Ірини Калинець та Віри Лясковської, які організували “круглий стіл” в обласній раді, будівництво було зупинено. Та розрите під фундамент подвір’я і надалі невпорядковане, музею жертв політичних репресій досі не створено.

Прикро, що у місті Львові, де “патріотів” більше як дерев у парках, руйнується пам’ять про Героїв.

“Їх життя було коротким, але яскравим як блискавка. Їхнє покоління – це сотні тисяч таких блискавиць. Вони спалахнули та згасли, але не даремно. Пройшли роки – і вдарив грім, який ознаменував їх перемогу – на руїнах імперії повстала Україна !”

Вічна пам’ять загиблим за волю України.
Слава героям ! 

При написанні статті використано матеріали про події 1941 року з сайту ЛОТ "Пошук"

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)