Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Хрещений двічі" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow ВОВЧУХІВСЬКА ОФЕНЗИВА Сьогодні: 18.11.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


ВОВЧУХІВСЬКА ОФЕНЗИВА Надрукувати
Любомир Горбач   
11.02.2013

УКРАЇНЦІ ! ПАМЯТАЙТЕ ПРО ВЕЛИКІ ДНІ НАШОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ.

12 лютого 1919р. у м. Ходорові – новій військовій столиці – Є. Петрушевич провів чергову нараду керівників ЗУНР і військових. Новий начальник штабу полковник Курманович, доповів про становище в армії. Він відзначив, що після закінчення реорганізації вона нараховує 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння гостро потребує удосконалення. Генерал Омелянович-Павленко роз-глянув становище на фронтах і визначив план подальших дій. На початок лютого ініціатива поволі стала переходити на бік Галицької Армії. Частково це було пов’язано з новим вибухом польсько-чеського конфлікту. 

Полковник Кравс пропонував головний удар здійснити на Перемишль з виходом на Сян і не витрачати сил на штурм Львова з його 15-ти тисячним гарнізоном, а залишити місто в тилу. Але президент Є. Петрушевич, котрий був присутній на тому обговоренні, наполягав на взяті Львова. На його думку, це сприятливо вплинуло б на Празьку мирну конференцію, що мала розпочатися 18-го лютого. Генерал Омелянович-Павленко запропонував головний удар завдати вздовж залізничної лінії на ділянці Судова-Вишня – Городок, блокувати Львів і опанувати його із заходу. Інші корпуси мали активними діями не дозволити противнику перекидати частини проти ІІІ-го корпусу. Безпосередньо в наступі на Судову-Вишню планувалась участь лише 2-тисячної групи з лівого крила І-го корпусу полковника О.Микитки. Після повного оточення передбачалося загальним штурмом визволити Львів. Цей план і було затверджено до дії.

Українська артилерія 16-го лютого обстріляла польські позиції на ділянці Судова-Вишня – Гопродок та Львів. Особливо впертий опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади отамана Бізанца під Любенем Великим. На лівому фланзі курінь Осипа Станімира спільно з частиною “Групи Гофмана” вдалося просунутися в перед і зайняти Вовчухи, Бар. Курені отамана Карла Гофмана наступаючи на Судову-Вишню зайняли Довгомостиську, Дмитровичі, Стоян-ці. Яворівська група з першого корпусу проривом з півночі зруйнувала залізничну колію біля с. Заріччя, західніше Судової-Вишні. Янівська група захопила с.Гартфельд. Частини другого корпусу полковника М. Тарнавського зайняли Збойська, дійшли до станції Лисиничі, оточили Богданівку західніше Львова.(15) Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції. З виходом 18 лютого українського війська на залізницю, перервався залізничний і телефонний зв’язок між Львовов і Перемишлем. Частини Львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Польське командування кинуло на оборону Львова сильну групу генерала Вацлава Івашкевича. Ця група налічувала 474 офіцери, 4515 старшин і солдатів. Крім того, в район боїв прибула також група полковника Генріха Мінкевича – 155 офіцерів та 5276 старшин і рядових. Отримавши значне підкріплення наприкінці дня 19 лютого поляки почали контрнаступ. Ударом з Городка в здовж залізничної колії на захід після запеклого бою вони відбили Вовчухи і Бар. Того ж таки дня поляки контратакували з Судової Вишні і зайняли Довгомостиську. Наступного дня, намагаючись розвинути успіх, вони завдали удару з Вовчухів на Долиняни і Добряни. Але бригади О.Станімира і О.Івановича зупинили і відкинули ворога. 21-23 лютого частини Третього корпусу відбили атаки поляків і закріпились на лінії Довгомостисько—Милятин—Бар, Вовчухи-Долиняни, Стаділки—Угерці.

Дії українського війська серйозно стривожили не тільки польське командування, львівську залогу, а й антантівське керівництво, яке з самого початку українсько-польського конфлікту стало на польську сторону.

Вже 19 лютого штаб УГА отримав телеграму Вищої Ради, що вимагала припинити вогонь у районі залізниці та пропустити до Львова антантівську місію на чолі з французьким генералом Барталемі. Начальна команда відмовилась це зробити. Але за наказоим президента Є.Петрушевича місію пропустили, а під її покровом – 14 тис. карабінів з амуніцією.

Варто зазначити, що Місія Антанти вмішалася в польсько-українську війну аж тоді, коли стратегічне положення польської армії під Львовом значно погіршилося, їй грозило повне оточення у Львові і в результаті втрата міста. Місія Антанти прибула до Варшави вже в половині січня 1919р., але за перший місяць свого перебування в Польщі вона нічого не зробила для того, щоб припинити війну в Галичині і почала активно діяти щойно тоді, коли український генеральний наступ загрожував упадку Львова. Місія виклала домагання про припинення боїв, при чому зазначувала, що відкинення цього домагання розглядатиметься, як акт ворожого чину проти Антанти.

28 лютого місія Антанти вручила українській і польській делегації проєкти перемир’я, звернувши увагу при тому на зростаючу силу поляків, включно з армією ген. Галлера і гнів Антанти, який впаде на українців у разі відмови. Договір перемир’я встановлював військову демаркаційну мінію яка стала відома як “лінія Барталемі”. Можливо, що якби вона проходила була, більш-менш вздовж існуючого польсько-українського фронту, українська сторона була б її прийняла. Але вона значно відходила від цієї лінії, віддаючи добру половину української територі їз нафтовим басейном в руки поляків. Така вимога була неприйнятною, з тих причин, що нафта – була єдина сировина на яку українці змоглиб поміняти потрібну їм зброю, амуніцію та медикаменти. Друге – договір з Польщею і уступлення частини території викликало б зневіру народу до уряду, що в кінцевому результаті привело б і до втрати державності. Українці програли, але програли перед фізичною силою, народ зробив висновки, це показала подальша боротьба, що набрала більш масових та зорганізованих виглядів. УВО-ОУН мала шанс привести український народ до державності, проте знову міжнародні чинники були не на їхню користь. А тоді, у лютому 1919 українці вибрали те що повинні були вибрати: ”Хай нас розсудить залізо і кров”. І це був девіз героїв.

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2019 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)