Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Новини arrow Наш побратим на захисті України Сьогодні: 21.05.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною
Матеріали у тему


Наш побратим на захисті України Надрукувати
Богдан СЛОНЕЦЬ   
24.01.2015

 Людина ніколи не знає про те, куди її може привести почуття любові до Батьківщини. Комусь воно відкриває життєву дорогу, а когось заводить у такі краї та ситуації, про які ти навіть не можеш собі уявити. Наче невидима сила хоче тебе випробувати. Мовляв, доведи, що ти достойний називати себе українцем. Тридцяти восьмирічного Володимира Пастушка доля випробовує і досі, але тепер уже війною.

Депутат Березніської міської ради, сотник 35 сотні «Волинська Січ» Самооборони Майдану, громадський діяч, поліський краєзнавець, голова рівненського осередку товариства пошуку жертв війни «Пам'ять», виконавець патріотичних пісень, молодший лейтенант Національної гвардії України, заступник командира першої роти І-го резервного батальйону Нацгвардії імені генерала Кульчицького Володимир Пастушок («Пісня» – саме так його прозвали в патріотичному середовищі) змушений захищати нашу землю від давнього ворога, який тільки чекав моменту, коли завдати удару в спину.

Переживши буремні революційні події та втративши від рук снайпера друзів, він був змушений разом із своєю сотнею взяти до рук зброю.

Ледь відійшов від одного Майдану, а тут – другий

- Ти завжди був активним громадським діячем?

- Так, я приймав активну участь в «Помаранчевій революції», але дуже розчарувався після, бо це все непотрібна «політична війна», в яку людей втягували заради своїх цілей. А коли вийшли перші студенти із закликами: «Янукович, підпиши!» - то вже не мав тієї молодечої романтики. Не раз говорив собі, що маю сім’ю, молодь сама все вирішить. Але потім, у листопаді, мене покликали друзі виступити на Євромайдані із повстанськими та рок піснями. У Луцьку тоді був четвертий (за кількістю людей) Майдан в Україні. Коли я його побачив вперше і почув талановиту молодь, яка знає, що і як їй робити, - то ще більше переконався в тому, що це не моя війна.

- Тобто, ти на Євромайдані не залишився?

- Ні, виступивши, поїхав додому, але «Беркут» мені відпочити не дав (сміється хлопець). 30 листопада сталося те жахливе побиття, і я одразу відчув, що потрібно їхати до Києва, бо ганьба для чоловіка, бачачи те місиво, сидіти вдома. В мене теж донька росте. Я уявив, що на місті тієї молоді, могла бути вона. Це було велике приниження, адже вони не розігнали студентів, а жорстоко їх побили, доганяючи та добиваючи.

- А ти думав, що через два місяці влада переступить межу взагалі?

- Ні, не думав. У мене складалося враження, що Євромайдан Януковичу потрібен був. Коли 11 грудня був недолугий штурм Майдану, я в цьому переконався, бо міліція могла нас досить легко розігнати, а вона погралася і відійшла. Тоді більшість людей роз’їхалася по домівках, і на площі залишилося всього 4 тисячі, та після штовханини нас знову стало 100 тисяч. Тільки більшість розійшлася - прийняли «драконівські закони». Про те, що будуть так відкрито стріляти, ніхто не думав. Ну думали, раз вистрелять, хаотично, але щоб автоматними чергами - це вже був апогей беззаконня!

 


 

- Розкажи, як ти познайомився із Олександром Храпаченком, рівненським героєм «Небесної сотні»…

- Храпаченко був у нас «ройовим», тобто командиром відділення. Він також виконував роботи піротехніка – робив «коктейлі Молотова». Але пізніше він занедужав і був змушений ненадовго додому поїхати, щоб підлікуватися, а командування «роєм» залишив на мене. Як їхав, то мені сказав, що я повинен бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр повернувся, то не прийняв командування рою назад. А коли 18 лютого одного нашого «ройового» вбили (у нас їх було два), то залишився я і сотник. Пізніше, під час бою, убили першого ройового Олександра Капіноса («Кремін»), тяжко поранили сотника «Пегаса» (Олександра Гуча), і залишився командувати один я. І пробув сотником аж до офіційного розпуску сотень Самооборони Майдану - його оголосили 15 травня.

- Ти на власні очі бачив, як його убив снайпер? Що ти тоді відчував?

- Ми із ним були найкращими друзями. Зараз багато невідомих осіб розповідають про те, що вони теж із ним були постійно на Євромайдані (зараз багато «майданівців» познаходилось). А тоді до нашої рівненської компанії входили: я, Храпаченко, Едуард Гриневич, Іван Городнюк («Месник»), Євгеній Перев’язко («Шаула») . Саша загинув у бою. Він був на передостанній барикаді за Жовтневим, нам з Шаулою довелося побігти униз по їжу, бо зранку нічого не їли, а сили нам були дуже потрібні, адже із хвилини на хвилину міг розпочатися наступ «Беркута». Коли я повернувся, то він був уже на першій барикаді зверху, керуючи захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!». І це були останні його слова, після цього я впав, а далі почув постріл, і …все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика…

Хотіли навести порядок, але Росія не дала

- Ви одразу зрозуміли, що Росія на нас напала? Чи вважали, що воно якось саме розсмокчеться, як наші політики…

- Я завжди говорив, що москалі – вороги, бо історію добре вчив і вмів проводити паралелі. Це нам не дозволило провести люстрацію по нашому. Після всіх вбивств, всі злочинці повтікали («Беркут», міліція). Столиця була наша, і ми взялися наводити порядок. Тож якби не Росія, то прокуратурі не довелося б когось шукати. Але ми себе опанували, прийняли охорону громадського порядку на себе. Потім з’явилися «дикі сотні», які невідомо кому підпорядковувалися, даючи картинку російському телебаченню. І тут москалі в Крим полізли, ми про це першими дізналися, бо кожного вечора всі сотники разом із Парубієм радилися про те, як бути далі. Він нам розповідав всі правдиві новини.

- І як він вам розповідав про Крим…

- Говорив, що армії немає. Вони туди посилають постійно військових, і гадають, чи бійці зрадять Україну, чи виконають наказ. Наша армія з росіянами була психологічно неготова воювати. Приїхали солдати - зброю віддали - назад поїхали. Тому створили перший «резервний гвардійський батальйон», в який входили усі майданівці. А далі на основі нас створилася Національна гвардія.

- І ви погодилися гвардійцями стати?

- Так. З Майдану нас одразу урочисто відправили на полігон. Хоч ми думали, що пройдемо бойовий вишкіл, а далі додому поїдемо, бо силовиків в Україні багато є. Ми не думали, що нас одразу в Слов’янськ штурмувати блокпости терористів відправлять. Як на мене, то це - маразм, адже ми на полігоні лише місяць пробули.

- Амуніцію хоч дали?

- Ну, як сказати, волонтери вже тоді були. Приїхав із Києва до нас тоді ще невідомий волонтер Касьянов, дав кожному по бронежилеті та касці, наказавши, нікому не віддавати. Але ми тоді не зрозуміли про що він говорить. Бо коли поїхали додому на ротацію, то вони таємничим чином зникли.

- Наскільки фізично важким був вишкіл?

- Якщо чесно, то для нас було шоком те, коли ми, приїхавши на базу внутрішніх військ, побачили тренування спецпідрозділу «Барс». У нас перепалок з ними багато було, але із нами знайшов спільну мову генерал Кульчицький, який завоював нашу повагу. Всі ці негаразди йому вдалося залагодити. А після Майдану ми до випробувань вже були морально готові.

До нас на передову підкріплення «Беркут» прислали, який студентів в крові «потопив»

- Розкажи, як у вас відбулося «бойове хрещення»?

- Перед першим боєм нас зібрав Арсен Аваков і сказав: «Хлопці, в армії підготовки на 100%, а патріотичного духу на 10%. У вас же все навпаки, то зробіть так, щоб в армії піднявся бойовий дух. Тоді солдати почнуть по справжньому воювати». А далі 2 травня нас в Слов’янськ закинули штурмувати блокпости сепаратистів. Це був жах, але впоралися. Бувало, що добу не спали, лише стріляли і стріляли.

 


 

- А когось вам на поміч присилали?

- Так, через місяць до нас приїхав київський «Беркут». Той, що студентів бив і добивав. Коротше, ще одні «герої». Вийшли з машини із кулеметами та автоматами, поскладали їх на землю, демонструючи мирне ставлення до нас. А ми до них з посмішками сказали: «Ну, що герої , не планували зустрітися з нами за таких обставин». А вони до нас: «Хлопці, заспокойтеся, все нормально…». І тут починається мінометний обстріл. Я їх головному кажу: «Беріть зброю, ваші цілі на 15-18-21 годин від автобуса, а наші від 3 і до 12». Бій тривав до світання, бо ми тримали кругову оборону.

- А потім що? Ви із «Беркутом» взагалі не спілкувалися?

- Я, ні. Вони самі до мене прийшли. Розбудили вранці закликом: «Слава, Україні!». Потім сказали, що мене їх головний просить. Я прийшов до них, вони там всі стояли. Почали мені говорити: «Майдан переміг, а «Беркут» програв. Вас вважають золотом, а нас багном». Показав на мою нагороду за Революцію Гідності. «Ми сюди місяць просилися, поки нас відпустили. Ви на нас не ображайтеся: нас раніше вчили, що активісти – це бидло, чернь, бандити. Говорили, що ми воюємо із покидьками, біднотою, але ви - справжні воїни».

- І що, ви їх вибачили?

- Та, яке. Їхній командир почав жаліти себе. Просив , щоб ми зрозуміли те, що в них був наказ. Після цих слів я ще більше розізлився. Отож і розповів із злістю про те, що так накази не виконують, адже до них в полон на Майдані потрапити було – гірше смерті. Вони били доти людину, доки вона рухатись не переставала, або свідомість не втрачала, а лише тоді у полон брали. Татари і ті краще до козаків відносилися. «Беркутівці» у відділках вдесятьох нападали на активістів, катували. А далі продовжив: «А ти не подумав, що нас також на полігоні навчали тому, як мітинги розганяти. Тактика «клинок» називається. У Росії та Білорусі так протестувальників розганяють: на сектори розбили , два рази палкою по плечах (людина отримала шок), заламали руки («клинок») та понесли. І нікого не катують, і не добивають, а все роблять цивілізовано, згідно закону. Ви ж «Беркути», вважали, що Бога за бороду взяли. Добивали нас мало не до смерті, а декого до смерті, тому не говори мені, що ви наказ виконували». Від моїх слів вони аж позеленіли.

- А далі що було…

- Вони вибачатися почали. Казали, що за ними тоді така сила стояла, яка про народ зовсім не думала. Далі попросили, щоб я із хлопцями поговорив, бо їм страшно навіть у туалет ходити, бояться, що їх застрелять. Нам сподобалось те, що вони без зверхності по-людськи говорили і визнали все, що я їм сказав. Після «відвертої розмови» між нами більше перепалок не виникало, ми розуміли, що ворог зараз у нас інший.

 

Смерть генерала Кульчицького

- Ти говорив, що вас тренував генерал Кульчицький. Його гвинтокрил 29 травня 2014 року збили сепаратисти недалеко від вас…

- Так, у батальйоні був конфлікт між «Беркутом» і Нацгвардією, і це могло бути однією із причин, чому його збили. Кульчицький боявся за «Беркутівців», бо знав, що ми можемо їх повбивати. На нашому блокпості все було нормально, а от на інших - хтозна. Щоранку він нас обдзвонював і питав про те, чи все нормально. В той день я йому відповів, що все добре, і що ми все між собою по-чоловічому вирішили. А на другому блокпості,мабуть, йому сказали щось не те, бо він тоді летіти не мав, але все ж вилетів, знаючи, що ми дуже нервові, і, знаючи наше відношення до «Беркута», він дуже за це хвилювався.

- А де ви ще воювали?

- Одразу, як звільнили Слов’янськ, мені пощастило охороняти гуманітарну допомогу, яку привезла волонтерка Діана. І тоді я побачив Слов’янськ із середини. Місто було не таке вже знищене, як про це говорили у ЗМІ. А через місяць, коли я туди знову потрапив, то здивувався від чистоти та охайності, воно, мабуть, раніше ніколи таким гарним не було, як зараз. Після Слов’янська нас відрядили до Червоного Лиману (це все було в червні 2014 року). Далі на гору Молочар, з неї і збили генерала Кульчицького, а не з Карачуна, як всім сказали. Пізніше, два місяці стояли на блокпості між Горлівкою та Дебальцевим.

 


 

- А як ти вважаєш, нам потрібне таке перемир’я?

- Тут треба мислити логічно. Українська армія сильніша за «ДНР» та «ЛНР», але за російську – ні. У серпні ми в них за день по 15 кілометрів території відвойовували, а це не так легко, бо армії постійно потрібно було знищувати вогневі точки. Але Росія закинула пару дивізій, і ми почали програвати. Зараз ми за них знову сильніші, але Росія не дасть нам наступати.

Майдан пройшов, ставлення влади не змінилось

- На твою думку, що дала нам Революція Гідності?

- Ні однієї із тих основних вимог, заради яких вийшов Майдан, виконано не було. Жаль людей, які марно загинули. Коли ми там були, то не бачили усієї картини, бо на війні немає ні радіо, ні телебачення, лише терористичний «брехунець». А от як приїхали сюди, то вжахнулися. Все стало гірше втричі: корупція, бідність, кришування, кабаки. Все говорять про третій Майдан, але це буде дуже страшно…Скоріше, коли війна закінчиться, то буде великий сплеск, якщо влада не зробить суттєвих змін на краще, бо корупція та беззаконня повинні зникнути.

- А яке ваше ставлення до сьогоднішньої влади?

- Вкрай негативне. Наведу один приклад: наш президент у Францію поїхав на марш Єдності, а як у нашому батальйоні 14 людей загинуло, то навіть траур не оголосили.

- А з Парубієм спілкуєтесь ще?

- Аякже, і не тільки з ним. Він на наші блокпости часто приїздить. Ми його завжди просимо: «Те привези, те достань». Він дуже вболіває за долю нашого батальйону.

- Через війну ти не можеш відвідувати засідання Березнівської міської ради. Виборці не ображаються?

- Я на останніх трьох був, приїздив. Але там, окрім цирку, нічого важливого не було. Найбільше мене вразило те, коли на сесії якась невідома організація, назвавшись активістами Майдану, розповідала про те, що директором комунального майна не того призначили. І запевняла, що з Березного почнеться третій Майдан. Тобто, у нас війна, зброї не вистачає, а у них проблема – директора не того поставили.

- А що рідні тобі кажуть. коли ти на війну їдеш?

- Дружина у мене із патріотичної родини. Вона ніколи не відмовляє мене від цього, але постійно просить, щоб я себе беріг. А донька мною пишається.

- А як ти вважаєш, буде Україна через два роки, чи ні?

- Думаю, що буде. Адже Росія дарма сюди полізла. Вона нас тільки сильнішими зробила. Всі зрозуміли, що російська мова тут ні до чого, а в нас більша частина батальйону - російськомовна. Війна затягнеться, але головне - витерпіти. Україна ніколи себе не почувала настільки об’єднаною, як зараз.

 

 

Також Володимиру Пастушку міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков вручив другу військову відзнаку «За безпеку народу» разом із званням молодшого лейтенанта.

Богдан СЛОНЕЦЬ ( erve.ua )

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня   Наступна >
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)