Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
  • Ukrainian
  • English
Переглянути НОВИЙ фільм "Грані "Пам'яті" створений Товариством пошуку жертв війни "Пам'ять"
Головна arrow Мандруємо Україною arrow Мармороські пригоди Сьогодні: 26.05.2019
Головна
Новини
Експедиції
Статті (історичні джерела)
Військово-історична реконструкція
Кіно & відео студія
Фотогалерея
Довідкова інформація
Мандруємо Україною


Мармороські пригоди Надрукувати
Олександр Дума   
26.02.2007
Маршрут: м.Львів - смт.Яремче – с.Ділове – полонина Лисича – г.Піп-Іван Мармороський – г.Берлибашка – г.Петрос Мармороський – смт.Солотвино - м.Львів
08 - 10.09.2006 р.
Склад групи: Горбач Любомир «Яр», Дума Олександр «Розвідник», Карамазов Олексій «Карімат», Сірий Олесь «Гонта», Пілат Тарас

Частина 1
І ось нарешті настав той запланований ще весною день, 8 вересня 2006 року, коли наше товариство вирушило в Мармороський край!
Так як не всі могли вирватись в робочу п'ятницю, то у нашу групу ввійшло 5 чоловік і одна машина...
Подивившись на сайті http://www.meteoprog.com.ua/, який ні разу серйозно не підвів, прогноз погоди, зібрались в кав'ярні друга Любомира -«Яра», де поскладали свої речі і продукти. Під крапотіння львівського дощика стартували в крайню точку нашого автомобільного маршруту - с.Ділове.

Завдячуючи двигуну 2.2 куба мого Рено, ми швидко проминули Львівську область... І перше нове враження нас очікувало відразу, коли ми минули Бурштинську ТЕС. Зустрічні водії завчасно сигналізували про "пересувний пункт спостереження" працівників ДАІ, однак, незважаючи на те що ми їхали назустріч їм з допустимою швидкістю, жезл все ж таки перед нами піднявся і ми майже півгодини побесідували із представниками ДАІ.

Географічний центр Європи
Наступну зупинку я зробив в Яремче, бо не всі з друзів бачили водоспад Пробій. Якраз почався серйозніший дощ. Але невдовзі ми вже зупинились за мостом, на якому висів транспарант «Вас вітає ДП Великобичківське ЛМГ», і поряд побачили 2 постаменти з вказівником «Центр Європи». А ще за кількасот метрів ми вже спілкувались з прикордонниками на рахунок маршруту і дозволу...

Окрема оповідка для тих, хто збирається пройтися україно-румунським кордоном, або навіть просто горами в прикордонній зоні. Щоб у вас не виникло жодних ексцесів із прикордонною службою необхідно десь за місяць до запланованої мандрівки вислати на Мукачівську прикордонну заставу, хоча б і факсом,  маршрут, склад учасників і паспортні дані кожного. Звідти ці дані передають на заставу в Ділове, і тоді всі проблеми зникають.

Десь зо 3 години чекали ми на командира застави, щоб він підтвердив дозвіл йти розробленим нами маршрутом. Чекаючи в авто, ми вже уявили, як пройшли би за цей час непоганий кавал дороги і вже би десь у зручному місці варили вечерю.

Прикордонна застава

За ці години очікувань ми поспілкувались з простими солдатами і прапорщиками застави й зробили такий висновок: можна йти туди і без пропуску, але якщо злапають там прикордонники, то відразу "проетапують" на заставу! А саме головне - в жодному випадку не підходити до румунських прикордонників, бо ті забирають хитрістю і відводять до себе в КПЗ. Навіть був такий випадок з місцевими лісорубами.
 
Але є й добро на світі ! Поки ми чекали до нас підійшов старший вуйко із місцевих, трішечки вже "веселий". Розговорившись він сказав, що називається Айнц і може нас всього за 300 гривень завтра зранку завезти на полонину Лисичу. Почувши, що ми любимо ходити самі пішки, він розкрив "державну таємницю"! Напевно "зелений змій" серйозно вже перемагав, бо він повів, що завтра в 6 год. зранку на Лисичу поїдуть ЗІЛ-ом люди забирати своїх корів з полонини. А переночувати нам порадив неподалік, в місцевому лісгоспі. Домовившись про ночівлю і стоянку машини з надзвичайно приємною і побожною старшою жіночкою, ми пішли в місцевий бар повечеряти. Доки чекали на їду, почалась між нами нарада, чи вартує ризикувати і йти запланованим шляхом, чи переглянути мапу і придумати інший маршрут. Але як підмітив Олесь «Гонта», славної пам'яті хлопаків з ОУН не лякало нічого перед поставленим завданням, і ми вирішили йти наміченим шляхом. При цьому врахували пораду нашого побратима Андрія «Криги», який залишився у Львові і який вже був у Марморосах, що через великий перепад висот між Діловим і Попом Марморошським потрібен невеличкий час на акліматизацію - і тому скоріше відправились спати.

Частина 2

чудо автомобілебудування - ЗІЛ
В 05.45 ми вже чекали на повороті. Вже і 6.00 минула, а вантажівки нема. І тут помаленьку почали сходитись люди і, як ми зрозуміли (а саме основне, що  не раз вже в горах "обпікались"), 6 год. за київським часом, це за київським, а тут діє місцевий час! Ніц життя не вчить! Холоднючий ранок, хіба що зігрівали два куплені буханці тільки що випеченого хліба з пекарні, яка знаходилась відразу за нашими плечами. Нарешті, в 7.10 під'їхав бортовий ЗІЛ і ми зі своїми наплічниками заледве впхались у вщерть заповнений кузов ЗІЛа. Вже розвиднилось, дощик перестав падати і ми, здавши по 5 гривень, рушили. Чесно кажучи і не підозрював, що за 5 гривень можна отримати таку порцію адреналіну! Після скоку з парашутом це було друге по гостроті з відчуттів, пережитих в моєму житті! Спочатку нічого не вістувало про майбутні атракції. Правда і по рівній дорозі важко було тримати рівновагу, бо ті що заскочили на машину ще десь на початку села, зайняла усі місця біля бортів, щоб було за що триматись. До полонини Лисичої по дорозі "набігає" 25км, але для тих, хто буде йти пішки, є на 8 км коротша дорога – серпантином. Тримаючи однією рукою наплічник, а другою хапаючись то за сусіда, то за повітря, почали свою "важку" путь. Спочатку переїжджали струмочки-річечки, які з'явились після двох днів серйозних дощів. А за деякий час почався підйом і дорога, яка далеко позаду лишає і раллі «Париж-Дакар» і «Кемел троффі»! Включивши понижену передачу, ЗІЛ досить серйозно розколихуючись, долав метр за метром через каменюки, брилюки і провали в дорозі. Деякі моменти навіть вдалось дивом зазняти на відеокамеру. Доводилось і "третім" оком зауважувати мокрі гілки, і втримувати наплічник разом з рівновагою при форсуванні чергової перепони. В деяких місцях підйом був майже 70 градусів.

родовище мармуру
При підйомі на досить великій відстані було видно родовище мармуру, дякуючи якому і має назву ця область Карпат. Ми вже майже виїхали на хребет і побачили фантастичної краси масив Марморошського Попа Івана, коли наш "всюдихід" застряг в болоті. Було вже зневірились у диві радянського вантажного автомобілебудування, але ЗІЛ після декількох спроб вирвався з полону і доставив нас на полонину Лисичу! На це йому знадобилось 2 з половиною години.
Розпитавши шофера ми взнали, що кожної суботи він їздить по молоко, сир і т.д. на Лисичу, і навіть дав нам контактний телефон. Так що при бажанні можна їхати на Лисичу на пустому авто.
Місцеві, які приїхали по свою манжину (худобу), всі дружно розбрелись по купках, на сніданок! Спитавши про оптимальні стежки, як на Попа так і на Петріс, ми по при джерело пішли догори на галявинку, де теж почали готувати сніданок.

Частина 3
Вже закінчуючи сніданок ми почули прощальний сигнал ЗІЛа, а також побачили караван з корів, які йшли на зимівлю.

Зуби Попа
Сховавши своє майно в лісі і взявши маленький наплічничок з водою, відеокамеру та фотоапарати, ми рушили догори. Невдовзі вийшли на перший хребет, де відкрились зовсім інші гори ніж ми до цього бачили в інших регіонах наших Карпат! Гострі, дикі шпилі, зовсім інша флора. Перейшовши через сідловину, ми вийшли на наступний хребетик, де і побачили величного, трьохгорбого Попа Мармороського! Краса фантастична… Оглянувши місцевість побачили два шляхи добирання на вершини Попа. По-одному треба було під надзвичайно гострим кутом дертися вгору, по мало-примітній стежинці, а по-другому - падати стрімко вниз і, перейшовши котел так само підніматись вгору. Згадавши слова із відомої пісні «Краще раз злетіти соколом у небо…» ми подерлися догори! В деяких місцях доводилось навіть зубами і руками хапати міцно траву, щоб продовжити шлях догори !
на хребті
Не дивлячись назад і до низу, я виліз на основний хребет Попа. Тільки Олексій «Карімат» побоявся за стан свого взуття і вирішив пройтися іншим шляхом! Так ми його і не бачили на вершинах Попа Івана! Пізніше, коли вже доходили до основної (третьої) вершини Попа, ми зауважили з вершини його мініатюрну постать, якраз посередині сідловини! Як він потім пояснив, він був майже доліз під самий верх, але гострота і кут був такий, що він так і не зміг "злетіти соколом у небо" і повернув назад.

Видряпавшись першим я приліг перепочити, підсвідомо думаючи що шлях, яким я вибрався на хребет, це єдина можлива напівстежка в цій окрузі. Однак незадовго почув недалеко збоку якесь шарудіння, чиюсь присутність. Відразу згадав страшні розповіді про пильних прикордонників, пізніше згадалось і про "вуйка" (медведика), але не встиг страх сповзти нижче колін, як я побачив знайоме лице друга Любомира! "Підступності" Любка, як і моїй радості, не було меж.
 

Два Петроса
кряж
Зібрались усі і дружно пішли одним з найвищих дахів Українських Карпат до його щиту. Справа розкинувся хребет з г.Жербан, а між ним і нами величавий котел. Трішки пройшовши, тепер з лівої сторони, я побачив картину, яку не забуду ніколи в житті – навпроти один одного знаходились два Петроса – Мармороський і Чорногорський! Просто фантастично! За деякий час на цю красу насунулась велика хмара і заступила Чорногорський Петрос. А ліворуч відкривався величавий вид на одну з вершин Мармороського Попа і хребетик, по якому ми вилізли наверх.

І тільки–но ми ступили на найвищу вершину Попа Івана Мармороського (1937m), як почули з румунської сторони сирену, яка доносилась з невеличкої білої будівлі, десь приблизно за 10 – 12 км від нас, і яка, напевно, і є форпостом румунських прикордонників. Оглядівшись і нікого не помітивши навкруги аж до горизонту, ми всі разом заспівали «Ще не вмерла Україна» і підняли келихи за підкорення ще однієї вершини!

Піп Іван і Фаркау
вид на Ненеску і Фаркау
Хмари десь повтікали і ми чудово могли споглядати дальше продовження державного кордону з наступною вершиною - двогорбою Ненескою (Міка-Маре) 1820m, а праворуч від неї потужно  тримається вже повністю на румунській  стороні гора Фаркау (1958 m). Ліворуч чудово було видно Попа, але Чорногорського, і всю Чорногору! Стежка по хребту є доволі вузька і нагадала підхід до г.Добошанка. Так що два-три кроки вліво і ми могли б "наздогнати" нашого друга «Карімата». При цьому побачили б зблизька озерце і сніг, який тут тримається цілий рік!  Але й з висоти цей казковий краєвид вразив нас назавжди! Як на мене, заради цих миттєвостей вартує жити!

Із жалем прощались з неймовірною красою, якою могли милуватися в ідеальну погоду.

ми з ''трофеями'' на фоні г.Берлибашки
Вертаючись правішим боком ми побачили внизу вже задбану хатину з колодкою на дверях. Вона знаходиться десь метрів 300 вище повороту від дороги, коли там вже завертає до колиб, на Лисичій. Вийшовши до місця, де ми сховали наплічники, і успішно їх забравши, спустились на галявинку де зранку снідали й почали розкладати табір, одночасно готуючи обід. По дорозі назбирали білих грибів, котрих тут було вдосталь, і кинули їх готуватись до казана.

Рік тому в цій місцині, як сказали нам місцеві, вже лежав сніг. А наразі ми насолоджувались пречудовою погодою в оточенні скелястих Карпат, смачним обідом і споглядали на розставлений новокуплений Тарасом намет PІNGUІN ASTRA. Вирішили ще сьогодні підкорити дві вершини: Берлибашку і Петріс Мармороський. Помивши посуд, ми вирушили в протилежний від Попа бік, в сторону г.Берлибашки. Місцеві називають цю гору Латундра.

Тарас залишився біля свого ще "не обкатаного" до сих пір намету. Хоч ми і ситно поїли, але на гору дійшли досить швидко і, поглянувши на Попа, побачили зовсім іншу картину. На Попа і околиці насувались величезні чорні хмари, враз почало темніти. Але, дякувати Богу, все обійшлось, негода посунула в сторону Ненески і Попа Чорногорського і ми почали вишукувати стежину на Петріс. Дійшовши на сідло між Берлибашкою і Петрісом, побачили, що для того щоб піднятись на наступну вершину нам треба було би впасти круто вниз і аж звідти починати підйом. Але, зваживши вже на пізну годину і час, який би ми затратили на підйом і повернення, вирішили вертатись у табір. Коли дійшли на місце, вже майже стемніло і за комір почав залазити серйозний холод. А Тарас, забувши про вечерю і ватру, "обкатував і топив масу"  в своєму наметі.
захід сонця з г.Берлибашки

Після від'їзду пастухів і оглядин "покоїв" бараків та їхнього стану, вирішили все ж таки спати в наметах! Але, відчуваючи моментальне зниження температури, ми всі перенесли свої речі в бараки. Крім Тараса, який навіть на вечерю не виліз! Напевно проходив адаптацію перепаду висот. Коли ми розміщувались в бараках, то несподівано виявилось, що один "покій" вже зайнятий хлопакою з Рахова. За спільною вечерею ми від нього багато що почули цікавого, а сам він цікавився місцевою флорою (юний натураліст). Не знаючи партизанських і карпатських, як не дивно, пісень, хлопака пішов відпочивати і через деякий час до нього приєднались і ми всі.

Частина 4
Вставши зранку ми не повірили своїм очам – все навкруги було вкрито інеєм. Набравши по дорозі води з джерела, пішли готувати сніданок і будити Тараса. Весь його намет був вкритий льодяною кіркою, але наш колега, дякуючи доброму намету, ще дихав і невдовзі вже обговорював з нами наступний маршрут. У будь-якому випадку ми хотіли встигнути на лицарський турнір в Урич, де мали зустрітись із рештою нашого товариства, яка вирішила провести вихідний день саме там.
Пропозицій було дві: перша - підкорити все ж таки Петріс, а на це пішло б зо 2.5 години, і пізніше прямо в Урич, а друга -  спускатись відразу в Ділове і по дорозі знайти в Солотвино відкриті соляні залежі, а звідти вже в Урич.

переправа
Вибрали другий варіант і, зібравшись, вирушили в пошуках стежини, котра би мала вивести на райшток. Білі гриби попри стежину не давали повністю сконцентруватись на спуску. За хвилин 35, перейшовши три невеличких потічки, вийшли на серпантин, яким спустились і вийшли на дорогу, якою вчора піднімались вантажівкою. Спуск був дуже довгим. На місці, де колись був міст, тепер текла з гір вода і утворювала водоспадик з метр висотою. Ця ж вода рік тому цей міст і знесла. Батарея у відеокамері ще "тримала" і ми із задоволенням познимкувались, як на відео, так і на фотоапарати. Вертатись назад шляхом, який важко назвати дорогою, нам допомагав один з притоків Тиси, який шумів справа від нас і який довелось декілька разів форсувати. В одному місці ми побачили каскад невеличких порогів - дуже гарне видовище, і врешті стали до знимки біля Марморошського водоспаду. Ще трохи зусиль і ми вже дістались села і нашої машини.
Скинувши запотіле гірське взуття і речі, ми пішли в пошуках кав'ярні. Відразу біля лісництва знаходився місцевий ресторан, в якому порція борщу коштує 1гр.75 коп.! І ми без вагань присіли за стіл. Підкріпившись виїхали в бік Солотвина, по дорозі посигналивши прикордонній заставі.

Частина 5
Вирушили додому іншою дорогою - через Солотвино, Міжгір'я, і планували встигнути на лицарський турнір в Урич (скелі Тустаня). В Солотвино хотіли побачити відкриті залежі солі, які перед тим бачили на світлині в одній книжці! Дорога була в дуже доброму стані і їхали ми вздовж річки Тиси, яка тут служить кордоном між Україною і Румунією. Але найбільше здивувало с.Біла Церква, де кожна хата є справжнім палацом і не є подібною на іншу!!! Десь праворуч залишились Косівська і Кобилецька поляни.

Солотвино

В Солотвино нам запропонували побачити і відвідати місцеву копальню солі, де навіть лікують хворих на астму і т.д. Окрім того, в Солотвино знаходяться соляні озера і навколо них побудовано безліч туристичних баз. На територію однієї з них ми заїхали і, спитавшись у старшого дозволу, всі дружно полізли в озеро! Відразу з'явилось відчуття, що в тіло повпивались п’явки, а виявляється це сіль повпивалась у всі маленькі подряпини, які з'явились під час мандрівки. Наступною несподіванкою стало відчуття “окропу" між ногами. А це вже дія безлічі гарячих гейзерів, які б'ють з дна озера. Лягаєш на воду, а вона тебе сама тримає.
на озері
Враження фантастичне - ще вчора ми були на стрімких вершинах, де ніколи не сходить сніг, а сьогодні, у вересні місяці, купаємось в гарячому озері. Коли заходили в озеро, не звернули особливо уваги на підказку про місцезнаходження душу. А коли вийшли на берег, то за 2 хвилини всі "посивіли". Можна сказати - побували в "машині часу" ;-). Після душу ще десь з годину відвели собі на релаксацію. Взяли на базі контактні телефони і взнали розцінки - в травні і вересні з людини 25 грн. за добу без їди, а літом – 50. Хоча, як нам сказали, в травні тут досить тепло і чудово можна відпочити.

Після такого приємного перепочинку рушили додому з надією повернутись у ці місця ще не раз!

 
Поділитися у соцмережах
< Попередня
2006-2018 © Товариство пошуку жертв війни ''ПАМ'ЯТЬ''
Всі права застережено.
Використання матеріалів сайту дозволене за умови повідомлення про це та посилання на джерело (в інтернет-ресурсах - на адресу сайту)